Марина Гримич - Second life (Друге життя)

Зал був переповнений. Серафим вийшов на сцену. Своїм зовнішнім виглядом і манерою поводитися він явно дисонував із присутніми.

Деякі жінки були розгнівані, деякі розгублені. Більше було розгублених. На їхніх обличчях застиг шок: колись вони думали, що на «тому світі» потраплять у середовище, яке нагадає їм їхню церкву, що її вони ревно відвідували, принаймні у старшому віці. Вони сподівалися, що їх там чемно зустрінуть небожителі, рангом не нижчі за святих, схожі на священиків у рясах або на Святого Миколая; що вони поважно привітають їх на тому світі і чемно відчинять перед ними врата раю.

Натомість вони побачили несерйозного жевжика в піжонистому костюмі, з недбало розстебнутим верхнім ґудзиком сорочки й опущеним вузлом яскравої краватки. І він називає себе Серафимом! Тут щось не те! Тут якесь непорозуміння! Вони помилково опинилися в цьому місці, де все струхлявіле, старе і от-от розсиплеться на порох! Нехай він, Серафим, уважніше погляне в свій фолдер, вивчить їхні «Справи» поіменно і переконається, що вони всі добрі парафіянки, порядні християнки. Вони вимагають пошани до себе. Вони не хочуть бути тут, разом із безбожниками і гультяями!

Серафим поводився дуже чемно. Він ретельно конспектував усі скарги, не забуваючи зафіксувати імена й дати народження позивачів, а також церкву, до якої вони належали, голос, яким вони співали в церковному хорі, і всі заслуги перед церквою, Богом і своєю країною.

Кожній жінці він обіцяв, що обов’язково передасть скаргу в Небесну Канцелярію.

Так тривало цілу вічність, аж поки з натовпу не почувся чоловічий голос:

— Та що ви його слухаєте! Це самозванець! Він пішак! Ніхто! Дайте нам когось із вищого начальства, хоча б Ангела.

— Ангела? — звів брови Серафим. — No problem! [42] Без проблем! ( англ. ) Ось вам Ангел! — і він театрально показав рукою на Артема. — Зустрічайте: Ангел Артемій! У перекладі з грецької — «здоровий», — і манірно заплескав у долоні.

Артем розгубився. По залу прокотилася спершу непевна, а потім наростаюча хвиля аплодисментів, у яких він відчув надію. Люди дуже сподівалися на щось. На що?

Він кинув гнівний погляд на Серафима, проте той навіть не знітився, він кліпав своїми великими віями, як «блондинка», і шанобливо вклонявся перед «Ангелом Артемієм».

Щоб якось відтягти час і подумати, як себе поводити, Артем повільно піднімався сходами на сцену. Він устиг окинути оком свою зовнішність. Був він у тому, в чому застав його серцевий напад: біла майка, яка щільно облягала його струнке засмагле тіло, білі штани. Згадавши споглядання себе самого в своїй колишній кухні, зрозумів, що жінки бачать перед собою красивого молодого чоловіка з чорним волоссям і синіми очима… Одне слово, він мав досить модернізований, проте близький до автентичного, вигляд справжнього Ангела. Хоча хто може знати, яким має бути справжній Ангел? Мабуть, краще сказати, що Артем мав модернізований вигляд стереотипу Ангела.

Ось він став на сцені. Перед ним коливалося море голів: жіночих — сивих і перманентних, у хустках і шиньйонах, чоловічих — сивих і лисих… Вони буквально тулилися одна до одної. Йому навіть здалося, що вони були склеєні в один великий кульковий килим. Кожна кулька мала очі, носа і рота. Кожна кулька спостерігала за кожним його порухом.

«Це повний сюр… — подумав Артем. — Здається, в мене після другого електрошоку з’явилися галюцинації. Реальність спотворюється, як у віртуальному просторі „second life“».

Треба було щось робити. Численні очі поїдали його, вони хотіли, щоб він їм щось сказав — щось дуже важливе, есенціальне.

— Що ви хочете? — не вигадав нічого кращого, ніж поставити просте, можна сказати, неотесане грубе запитання Артем.

Проте воно не викликало неприємних відчуттів у присутніх. Принаймні очі їхні так само були сповнені надії, очікування, віри, як і перед тим.

— Хочемо Бога! — шепіт хвилею прокотився по залу.

Артем відкашлявся і сказав перше, що спало йому на думку, навіяне попередньою дискусією з Серафимом.

— Бога треба шукати.

Аудиторія була готова до цієї відповіді. По-своєму, але готова.

— Ми його шукали… Ми йому молилися ревно вранці і ввечері, ми йому молилися в церкві і вдома.

— Шукати Бога, сидячи у церкві, — це все одно, що подорожувати світом, сидячи перед екраном телевізора.

У залі запала мовчанка.

«Що він каже, що він каже?» — прокотилося за мить залом.

Це було надто нетолерантно щодо цих людей, Артем зрозумів це. Він вколов їх у найболючіше місце. Яке він має право повчати їх? Хто він такий, щоб дорікати їм за те, що вони жили, як уміли, вірили, як уміли? Яке право він має ображати їхні релігійні почуття? Хто він такий, щоб це робити?