Николай Руденко - Остання шабля

2 М. Р/девво

17

руками, а Вишиваний довго скаржився, що його об­сіли чиряки, і не показувався на людські очі.

Жінка постукала у віконце.

« Ларивоне!„Ларивоне!

Скрипнули сусідні двері, на порозі в тьмяному світлі каганця, що горів у сінях, з'явилася висока, ху­дорлява постать літнього чоловіка в латаних солдат­ських штанях, у спідній сорочці та в калошах на босу ногу.

Це ти, Маріє?..

— А хто ж?..

— Знову по хмиз ходила?..— Голос його був за­студжений, з грудей виривався хриплуватий кашель.-^» Казав же — бери, коли треба... Чи мені жалко?

— Спасибі й за те, що притулок дав. А нахлібни­цею не була й не буду.

*— Та-а... Балакаєш казна-що... Заходь, ми якраз ве­черяємо.

— Допоможи гостя спровадити.

Вона взяла його за руку, повела до своїх дверей. Ларивон штовхнув ногою обважніле тіло Вишиваного, невдоволено буркнув:

Свиня свинею.-^ Потім обернувся до Марії.—* Йди в хату. Без тебе справлюся.

Параска — повногруда жінка років п'ятдесяти —■ поставила на стіл варену картоплю в «мундирах», обе­режно, мов ліки, налила в блюдце олії, розмішала її з сіллю. Так зручніше,— картоплю не треба присолю­вати. А хто любить, тому й смачніше.

Марія, розвісивши біля печі мокру хустину і ста­рий, ще довоєнний, командирський плащ з мідними ґудзиками, теж присіла до столу.

їли мовчки. Зчищаючи лушпиння, зосереджено ху­кали на пальці. Ходики розмірено вицокували свою давню скаргу на те, що восени час пливе повільно-повільно і вони нездатні його прискорити.

Тишу порушила Параска. Кивнувши на пляшку з жовтою рідиною, сказала:

«=- Олія кінчається...

— В мене є ще трохи насіння. Треба збити,— за­уважила Марія.

Не поспішай,— промовив Ларивон, увійшовши в хату.— Ось приїде Анатолій... Йому ж скоро два-

дпять два. Легко сказати — агроном!.. Інститут кін­чає!.. А й досі в хлоп'ячому костюмчику бігає. Сидір Карпович за насіння готівкою платить.

— Тепер сам заробить,— посміхнулась Параска.

— Якщо трапиться отакий заробіток, як у нас...— процідив крізь зуби Ларивон, беручи велику картоп­ лину.

Згадка про Анатолія повернула всі думки Марії на енна.Отак івиріс без батька. Старший Іванів брат Ларивон. прихистивши їх під власною стріхою, нама­ гався якосьскрасити безрадісне життя покинутої сім'ї, ніби хотівспокутувати Іванову провину. Евакуа­ ція привчилаМарію до всякої роботи, тому переїзд у село іробота в колгоспі не здалися їй чимось над­ мірутяжким. Проте, коли вперше вийшла на буряки, дехтоз земляків зустрів її відвертим глузуванням. Мовляв,тепер узнаєш, полковнице, як той цукор росте,А то гадаєш, щовін на вербі цілими головами родить... Марія терплячезносила іглузування, ів'їд­ ливі дотепи. Вона,як іТурбай, народилася й виросла зПальмірі, подруги у свій час їй заздрили, отже, не моглообійтися без таких, що порадувалися з її неща­ стя. Ічим дошкульніше пекли їхні глузливі погляди, тимневблаганнішою ставала Марія в своїх коротких розмовахз Турбаєм. Так, вона не прийме його допо­моги, а він не повинен бачитися з сином. Якщо Турбай не зважить на її вимоги, Марія забере хлопця івиїде з села. Куди 1.. А яке йому до цього діло?.. Вона знала, гіо Турбін буде змушений поступитися, бо виїзд із селанеминуче поставивби її ще в тяжчі умови, а він цього, безперечно,не хоче. Тут був дах над головою, були Ларивон таПараска, які любили хлопця, мов рідногосина...

Анатолій розповідав матері про свою розмову з батьком. Молодець Толик, добре його відбрив!.. Ті гроші, звичайно, були б не зайвими, але якщо раніше імати, і син стійко зносили нестатки, то нині аж ніяк не годилося поступатися гідністю. Анатолій скоро вийде на самостійний шлях, може, його навіть при­шлють до Пальміри. Тоді трудодень до трудодня, ко­пійка до колійки, та ще, дивись, іна майбутнє щось відкласти зможуть. Збудують власну хату, син приведе невістку... А там онуки...

2*>

19

Марія довірливо посміхається до своїх мрій. Скоро вже й бабуся! її ніскільки не лякає старість, що вже десь не за горами, як у бабине літо не за горами осінь. Та літові нема чого боятися осені, якщо воно не було безплідним...

Ларивон вовтузиться на стільці, йому не си-диться.