Николай Руденко - Остання шабля

Так воно й сталося. Вона показала рукою на кріс­ло, і він, знявши папаху та розстебнувши венгерку, стомлено сів. Рушниця й мисливська торба лежали біля його ніг, і він здавався зараз не господарем цього дому, а випадковим перехожим, якого пустили погрі­тися.

— Я більше не можу,— тихо сказала Лариса, а Тур­бай навіть зрадів, що гнітюча тиша порвалася і неми­нуча розмова почалася.— Ти поводишся так, ніби я квартирантка, якої ти хочеш позбутися... А колись...

Знов оте невблаганне «колись»!

Дрова в каміні догоріли, жовтуваті плями на стелі припинили свій танок. Шибки знадвору були підбиті пасмами сірого туману.

В кімнаті запанувала цілковита темрява. Може, це и на краще — не бачиш того, до кого звертаєшся, і тобі здається, що розмовляєш сам з собою, зі своїм серцем.

Не дочекавшись відповіді, Лариса продовжувала:

— Ні, я нездатна жити для когось... Навіть для тебе... Я жила для себе. І ти, будь ласка, не думай, що з мого боку були якісь зречення, самопожертви...

Вона почула, як Турбай гучно втягнув повітря в ле­гені. Про що він думає зараз?..

— Хто любить, той ніколи й нічим не жертвує. Просто жити інакше нездатний... Я добровільно відго­родилася від людей. Мені було цілком досить тільки тебе... Що ж мені лишається, Іване? Я не хочу викли­кати в тобі жалість... Не хочу, щоб ти жертвував чи­мось задля мене. Прагну лише одного — зрозуміти тебе. І якщо я зрозумію, що стала зайвою,— тихо зійду з твоєї дороги... Ти не почуєш ні скарг, ні докорів... То для чого ж нам грати в мовчанку?

Іванові Юхимовичу здавалося, що він добре знав Ларису. Колись, намагаючись переконати себе, що ви­бір зроблено правильно (ніби він вибирав!), Турбай думав так: «її розум і пам'ять — тільки початок тієї книги, яку слід написати. її характер — свіжий віск, з якого можна виліпити що завгодно. І я напишу, я виліплю. Це буде моє творіння, моя духовна подоба, мій надійний друг і дружина...»

Чому ж ти мовчиш?.. Вирішуй свою і її долю!

Передусім мусиш відповісти, навіщо ти умовив її залишити інститут. Чи не тому, що хотів бачити в ній тільки дружину? Чи не тому, що боявся — студент­ський колектив віддалятиме її від тебе, породжуватиме в ній інтереси, що не збігатимуться з твоїми власними, і це щодня нагадуватиме про різницю в роках?.. Ав­жеж, так!

Ще на початку їхнього спільного життя вона ре­тельно відкладала з його пенсії четверту частину й переказувала на ощадкнижку, що була заведена на ім'я Анатолія — до повноліття. Марія відмовилася від грошової допомоги і заборонила Іванові Юхимовичу бачитися з хлопцем. Повноліття давно минуло, на книжці зібралася велика сума, але вона поки що так і лишалася нічиєю. Минулого року Турбай поїхав у сільськогосподарський інститут, де вчився Анатолій. Розмова була короткою. На Івана Юхимовича диви­лися,холодні, байдужі очі, в яких не було ні співчуття, ні докору. А коли він заговорив про те, що хотів би повернути борг і пояснив, який саме, Анатолій від­повів:

— Я нікому нічого не позичав і ніяких боржників не знаю.

Оце і все...

Лариса чекає на відповідь. Сіла поруч, її тепле коліно торкнулося його стегна. Відсунулася, кинула трісок у камін... А коли полум'я освітило його обличчя, вона глянула на нього — і вжахнулася. Обличчя Тур­бая посіріло, щоки запали, а під очима з'явилися зем-

.чисті мішки, що нагадували дві половинки волоського горіха.

Лариса не могла знати, яке видіння постало перед ного очима. Ні, то не видіння — то кострубатим паль­цем постукалось до пам'яті босоноге дитинство.

Село у великій улоговині на березі Сухого Ташли-ка — рідна Пальміра. Край села на горбику батькова кузня. Звідти долинає передзвін молотків. Гупає мо­лоток Ларивон — надійний батьків молотобоєць. Ла­ривон!.. Старший Іванків брат. Він гордовитий інедо­сяжний, як сам господь бог. Іванко підходить до нього зтрепетом і захопленням. Якщо навіть доброго тумака відважить,і то не біда — йому все можна. Він уже ж прибатькові «козячу ніжку» скручувати не боїться. Затеяка радість, коли Ларивон покладе руку на голо­ву, а потім заговорить — просто, як рівний з рівним. Накаже йому Ларивон голими руками вигребти жар із горна — Іванко, не задумуючись, кинеться виконувати волю старшого брата...

Дід Кирило.Скільки пам'ятає його Іван Юхимович, Кирило завжди був дідом. Наче так і народився — збілою бородою і рудими від тютюну вусами. Дід знрізує прутика із бузини, підсушує його в кузні. (Він часто заходить до батька — вони ж друзі). Дротиком виштовхує крихку, як у соняха, серцевину, пропікає дірочки. Сопілка готова. І такою чарівною мелодією озивається вона з-під дідових пальців, що, здається, затанцюють зараз і солом'яні хатки, і акації, і верби -іідрічкою.