Николай Руденко - Остання шабля

Ларисі. Вона любить Вадима, а Вадим любить її... Чому ж вона сьогодні не може попрощатися з оцим кремезним полковником, що спершу здався їй смішним і незграбним?

Є в Турбаєві та внутрішня сила, якої вона не помі­чала у Вадимові. Є міцний природний розум, хай на­віть не оздоблений окрасами освіти, зате багатий і щедрий, мов степовий чорнозем. Так, Турбай удвоє старший за неї, але їм хороше, дуже хороше разом. Ота ж різниця в літах... Ні, про неї не думалось.

А Турбай... Про що думав Турбай, вдивляючись в освітлене місяцем обличчя Лариси?

Важко йому було розібратися в своїх почуттях. Війна, що позбавляє солдата можливості втішатися жіночою вродою, війна, що зодягає в броню не лише солдатську голову, але й серце, притупляє в людині відчуття прекрасного. Війна — це кров, і стогін, і дум­ки про помсту, а серце... Воно не помітить ромашки в степу, зате помітить і навік запам'ятає кров бойо­вого друга біля отієї ромашки...

Та раптом прийде хвилина, коли вся чоловіча ніж­ність і жадоба любові, нещадно витиснуті із солдат­ського серця, повернуться до нього, як повертаються хвилі до берега в час припливу. Ті хвилі бувають бурх­ливі, невгамовні, бо вони — стихія...

Було й Турбаєве серце підхоплене хвилею отакого припливу.

Прощання їхнє було стриманішим, ніж вони обоє підсвідомо того бажали. А потім листи... Вони також були стримані. Та крізь цю стриманість пробивалися почуття, мов суцвіття рясту крізь пробоїни солдат­ської каски, що забута іржавіє десь на узліссі.

Броня гинула, мусила загинути, бо серце людське закувати в броню неможливо...

Турбай з'явився в Ларисиному інституті у грудні со­рок шостого — тоді, коли між нею і Вадимом сталася чергова сварка. До його повернення Лариса ще нама­галася переконати себе, що любить Вадима, а Турбай в її серці живе якось окремо, і це нібито щось більше за дівочу любов — те, чого вона не вміла пояснити. Та повернувшись, він увійшов у її життя якось одразу, і про Вадима вона забула й думати.

Якось мати на неділю поїхала в місто, а Турбай і Лариса допізна блукали засніженим селищем, стояли біля воріт, потім зайшли в хату погрітися. І лишилися тут до ранку... Відтоді Турбай уже не переконував себе, що поміж ними існує лише мимовільна симпа­тія. Він не дозволив Ларисі приховувати від матері того, що сталося. Віднині в них одна дорога. А до люд­ських теревенів їм байдуже...

Не знав Турбай, що найстрашніше попереду.

Зустріч з сином і дружиною відбулась на вокзалі. Вони стояли похмурі, занімілі — син і Марія...

Рідні, жадані, але тепер недосяжні для нього... І він не посмів простягнути руки назустріч їхнім рукам. Тільки зціплені зуби свідчили про тамування болю. Не лише Марія, але й тринадцятилітній Толик зрозу­мів, що тато до них не повернеться, що хтось його зро­бив чужим. Хлопець мовчав, вовкувато позираючи на батька, і тяжка, нехлоп'яча образа пересмикувала куточки його губів.

— Значить, їхав, та й не доїхав,— тільки й спромог­лася вимовити Марія.

І ні слова більше. Відвернулась, наче його тут і не було, взяла сина під руку,— не за руку вже, а під руку! — й пішли вони по перону...

Пізніше довідався Турбай, що оселились вони в рід­ному селі, у його брата Ларивона...

Двічі він їздив до сина — у сорок сьомому й сорок восьмому. А потім... Так, у Марії характер твердий!..

Іноді Ларисі здавалося, що вона вийшла заміж за Турбая лише тому, що дуже хотіла насолити Вадимові. Так, так, винен у всьому Вадим, ота нерозумна сварка перед поверненням Турбая.

Та минали літа, і несподівано для себе Лариса по­мітила, що вона щаслива.

Оцей дім, який вони збудували після Турбаєвої відставки, його сильні руки і ясний природний розум стали для неї цілим світом. І, певне, щасливішим за неї був тільки Турбай. Загоїлися рани не лише на тілі, але й ті невидимі, які війна лишила в серці кожного фронтовика. І навіть спомин про сина та про Марію вже так не гнітив. Лишилася від нього сама гіркота — гіркота провини. І тільки...

Старі індійці кажуть: щоб зберегти молодість, треба частіше дивитися на біле, зелене й голубе... Сади й ліси взимку вкривалися памороззю, поля й луги заси­нали під снігом, а весною довколишній світ шумів ма­лахітовою зеленню, хлюпотів голубизною лісових озер, і небо височіло над їхніми головами таке голубе, що й не сказати...

Лариса насаджувала квіти, посипала піском доріж­ки, молола каву, вишивала гладдю і хрестиком. Турбай був не байдужий до її піклувань, помічав кожний камі­нець, покладений нею для окраси їхнього гнізда, а більшої нагороди Лариса для себе й не жадала...