Николай Руденко - Остання шабля

Батько витирає обковальський фартух порепані, в крем'янистих наростахмозолів руки.

— Ну й дивакже ти, Кириле Панасовичу. Хлібом не годуй,— аби забавка була.

— Е-е, це для твого соколика. Ану, пробуй, хлопче...

Іванко пробує. Але сопілка одразу ж втрачає свою співочу душу. У хлопця сльози на очах. Дід Кирило втішає:

— Навчишся, соколе...

Білі казкові ліси на шибках. І жаль на них дихати,— гинуть вони одразу. Та хочеться хоч одним оком визирнути на вулицю, а мати не пускає: чобіток нема...

Зацвіла акація... Це значить — купатися можна. Якийсь святий Ілько торік після косовиці у воду до вітру сходив, а як тільки зацвітає акація, вода, кажуть, від тих «святощів» очищається...

Ось Іванко видирається на вершину акації, щоб наламати білих запашних «вареничків». Чи є на світі смачніші ласощі?..

Пальміра, Пальміра... Ти часто ввижалася в без­сонні фронтові ночі. І так хотілося ступити босоніж на твої шовковисті спориші, назбирати солодкого пасльону, наламати білих «вареничків»... А зараз ти зовсім недалеко — за півдня можна дійти пішки. Чо­му ж ти, Іване Юхимовичу, не наважуєшся відвідати рідне село? Невже не кличе тебе земля, що колись була такою ласкавою до твоїх босих дитячих ніг?..

«Щоб зберегти молодість, треба частіше дивитися на біле, зелене й голубе...»

За вікнами впало на землю щось важке, гнітюче, монотонно забарабанило по шибках, захлюпало на ґанку.

Це прийшла осінь.

2

В холодні осінні дощі Пальміра завмирає. Хати, промоклі до дерев'яних кісток, здаються такими недо­речними під оцим низьким кошлатим небом, як рибаль­ські суденця в розбурханому океані. Десь є асфальт, надійні багатоповерхові будинки з чавунними батарея­ми попід вікнами, газ на кухні, гаряча вода в ванній кімнаті, електрика... Там люди до цього звикли і навіть не уявляють, як цього може не бути. А тут ненадійна стріха над головою, рогачі в кутку, що. перейшли від діда-прадіда, полив'яні горщики на полиці, холодні калюжі за дверима та принишклий Рябко на цепу.

З року в рік пальмірівці жили надіями. З села все молоде, здорове й кмітливе витікало, мов зерно з дра­ного мішка. Дівчата влаштовувалися в містах хатніми робітницями, щоб потім, здобувши міську прописку, піти на якісь курси. Хлопці також не лишалися вдома. Потім вони з'являлися в селі в новеньких коверкото­вих костюмах, з баянами і велосипедами, розповідали

про інші краї, де життя кипить івирує, де кожній здіб­ній людині відчиняються двері до знань і достатку...

Десь високо за свинцевими стружками осіннього хмаровиння ревіли реактивні літаки. Пілоти твердо вірили, що незабаром відірвуться від нудної липучки, яка називається земним тяжінням, полетять назустріч новим світам, щоб привезти звідти відомості про да­лекі, фантастичні цивілізації...

Тим часом по землі, витягуючи діряві чоботи з лип­кого багна, йшла жінка з в'язкою хмизу на плечах. Вона аж згиналася під важкою ношею, але не спиня­лася для перепочинку, бо, якщо звалити хмиз і випро­стати спину, хто тоді допоможе підняти в'язку на плечі?

Сиве пасмо, мов голубине крило, вибилося з-під мокрої хустини, пов'язаної дашком, прилипло до спіт­нілого чола, а руки заклякли від мотузяної петлі, що врізалася в долоні. Чорні очі були спокійні, в них не помічалося втоми. Видно, жінка звикла до такої роботи.

Штовхнула коліном хвіртку, зайшла у двір, поклала в'язку на призьбі, а сама прихилилася спиною до стіни і лише тоді відчула, як вона стомилася. Якусь мить стояла отак у ранніх вечірніх сутінках. Потім піднялася на ґанок і стиха зойкнула.

На порозі, біля дверей, лежало щось чорне, неру­хоме. Н аз коло тхнуло буряковим самогоном. Невже зновувін?.. Жінка нагнулася, — так і є... Минулого разу Вмшиваний постукав у двері тихенько, чемно, розмов­ляв з нею про сина, обіцяв завезти дров. А коли на­гнулася за рогачем, щоб дістати з печі горщика й по­частувати гостя свіжими варениками, він обхопив її ззаду, почав ламати, крутити руки. Ледве вирвалася... Вихопила з печі гарячу головешку, жбурнула йому просто в обличчя. Він відскочив до дверей. Тоді голими руками почала вигрібати жар і кидати туди, де стояла незугарна постать з сизим від пияцтва носом, з розду­тими ніздрями і виряченими, мов у рака, очима. Так івпала біля печі. Опам'яталася лише тоді, коли по­лум'я своїм гарячим язиком лизнуло її в обличчя. На­ступного дня вона вийшла на роботу з перев'язаними