Николай Руденко - Остання шабля

Іван Юхимович опустив дівчинку на підлогу.

— Це дуже просто. Я радився з Марією. Ти ж від­мовилась від своїх прав на будинок. Отже, це твої — :законні.

Турбай попросив рахунок і в лівому кутку вписав доручення на ім'я Лариси. Власне, його треба було тільки продовжити...

І, залишивши Ларису з дівчинкою біля віконця ощадкаси, вийшов. Оглянувшись, крізь широкі скляні двері побачив: Лариса розгублено перегортала сторін­ки ощадної книжки. Очевидно, вона проглядала ту графу, що зліва,— роки й місяці, роки й місяці... Про те ж саме думав і Турбай... Роки й місяці. Десять літ!.. А дівчинка дивилася на матір і не розуміла, чому на її віях тремтять іскристі сльозинки...

Турбай і Ладимко поселилися вготелі «Москва» в одному номері. Номер Лозового був поруч. В кори­дорах звучали всі мови світу,— прибували делегації від братніх компартій. Завтра о десятій відкривається з'їзд...

Коли ж увечері Лозовий, Ладимко і Турбай підня­лися на широку терасу дванадцятого поверху, там стояв різномовний клекіт. Та ось люди почали розма­хувати руками, показуючи кудись у небо.

І всі — араби, французи, німці — вигукували сло­во, яке звучить однаково на всіх мовах світу:

— Спутнік!.. Спутнік!..

А рукотворна радянська зоря пливла і пливла над світом, снуючи, ніби ткацький човник, незримі, але такі відчутні ниті великої людської єдності...

1956—1959 рр.