Николай Руденко - Остання шабля

Анатолі^, тримаючи під руку Катерину, сказав строгим академічним тоном:

— Явище рідкісне. Трапляється лише погожої, теп­лої осені. Найчастіше з акаціями і каштанами, що з якихось причин не цвіли весною. Наступного року зацвітають разом з іншими.

І кожен з них подумав про каштан, про цвітіння, що рано чи пізно приходить, бо неминуче мусить прийти.

— Так-так,— неголосно, задумливо промовив Ла­димко.— Ще з весни збираюсь на могилу, та ніяк не зберусь. А треба з'їздити... На тому тижні.

— До кого? — запитав Турбай.

— До жінки,— схиливши голову і одразу ж спо­хмурнівши, тоскно відповів він.— У Севастополь. Зі мною була... На моїх очах міною».

— Та чого ж ви? — схопила його за руку Катерина

і, намагаючись заглянути йому у вічі, задерла догори голову. — Чого ж ви так? Треба ж одружитись...

— Любив,— коротко відповів Ладимко і раптом додав: — А знаєш, полковнику... Хочеться щоб твоя шабля справді була остання. Щоб не горіли каштани, а цвіли, як оцей!.. Хай навіть для декого з нас — осін­нім цвітом...

Анатолій, дивлячись на людей, які його оточували, пригадав зміст щойно одержаного Цебрикового листа. Лист був короткий. Цебрик писав, що гіпотеза Люби­ма й Анатолія включена до плану досліджень геофі­зичного року. Дослідження провадитимуться за допо­могою ракет, а можливо, й за допомогою штучного су­путника Землі. Всіх зацікавила їхня гіпотеза, бо треба, зрештою, знати, звідки беруться плями на Сонці...

І здалось Анатолієві, що не тільки на Сонці, але й на Землі відбувався процес зникнення плям. Та на Сонці вони зникали тимчасово, а тут, у Пальмірі, під оцим каштаном і навколо нього, у всьому степовому просторі, який не осягнути оком,— зникали надійно, назавжди... Через тяжкі випробування, через бороть­бу, але ж зникали, сповзали з Землі, звільняючи її для цвітіння.

А каштан цвів, як і раніше.

Здавалося, якби навіть усі люди землі підійшли до нього і кожен зломив для себе по квітці, то й тоді б він не втратив свого розкішного цвітіння — цвів би й цвів, наперекір осені, наперекір зимовим стужам, що вже дихали на нього здалеку, наперекір отруйним радіоактивним хмарам, що десь незримо пливли над землею... ✓

ЕПІЛОГ

Минуло два роки.

За океаном чиясь підступна думка у безсилій ту­пості, мов розлючений цап у скелю, впиралася у вели-* ке історичне НЕ МОЖНА! Війни ніколи не почина­лися тоді, коли в агресора не було надії на перемогу. А часи таких надій минули назавжди...

Та на тихоокеанських атолах все ще злітав у стра­тосферу кораловий пил, повисав у вигляді страхітли­вого гриба, вибухові хвилі неймовірної сили здіймади урагани, що котилися по всій планеті. Голубі води благодатних лагун ставали отруйними, океанські течії несли в собі смертельні дози радіоактивності. Гинули японські рибалки і добре знали від чого — ця хвороба відома японцям, як нікому в світі. Кожна рибина ви­кликала підозріння, і господарки довго вагалися, перш ніж кинути її на сковорідку.

Надії треба було перетворити на певність, а перші несміливі припущення — на непорушний закон історії.

Подолавши дві титанічні сили — тяжіння Землі й тяжіння Місяця,— до Сонця полетіла космічна ракета з вимпелом СРСР. Вона стала найближчою сусідкою Землі і Марса і такою ж вічною, як вони.

Земля раптом стала не більшою від глобуса, наче всі на неї дивилися з іншої планети. А може, так воно й було? Адже ж металева планета в холоднечі космосу носила на собі тепло рук людських.

І ніколи людина не дивувалася так сама собі, як нині. Земний екватор одержав додаткове призначення: ним почали користуватися, як раніше ліктем або ар­шином.

Два екватори шовку. Півтора екватора сукна. Сім екваторів ситцю... Це тепер нікого не дивує,— кожна епоха народжує свої еталони... А чим же іще міряти? Адже ж цифри нашого зростання нині приступні лише астрономам.

І люди, читаючи контрольні цифри великої семи­літки, казали:

— Так!.. Неминучість воєн зникла. Через кілька років війни стануть взагалі неможливими... На віки вічні!

Поїзд мчав на північ. їхали делегати на Двадцять перший з'їзд.

Та не тільки делегати. Це був звичайний пасажир­ський поїзд. В одному з купейних вагонів двоє моло­дих кандидатів наук грали в шашки. То був Володи­мир Солодченко,— колишній Волька,— і Любим. Воло­димир їхав до Ленінської бібліотеки, де він мав працювати над статтею про петербурзький період Шевченка. Любим віз до Москви результати спостере­жень за штучною кометою, яку створила поміж Зем­лею і Місяцем наша ракета.