Николай Руденко - Остання шабля

Слово, слово... Для них партія — тільки слово. Яка ж іще недосконала мова людська, коли й таку грандіозну силу, в котру закладено мільйони умів, бо­рінь людських, дум і доль, вона визначає одним-єди-ним словом. А слова, на жаль, мають властивість блід­нути від надмірного вжитку...

Чомусь пригадалася недавня поїздка в Ленінград. Ермітаж. Його перший поверх — музей древностей. Особливо довго затримався Ладимко в залах старо­давнього Єгипту. Дивився в гранітні обличчя фарао­нів, і перед очима виникали картини неймовірної дав­нини.

З ревом ї гуркотом вітер здіймає в розпечене небо сипучі піщані гори. Сонце одразу ж темніє, і все, що є живого в цю мить у пустелі, — гине, присипане па­лючим піском. Тут небо не знає, що таке хмарка. Тут нікому славити сонце, бо воно сіє тільки смерть...

Ів центрі несходимих пустель вузенька смужка землі, де люди збирають по три врожаї на рік. То Чор­на Земля, долина Нілу, Єгипет...

Сотні тисяч рабів гинуть в каменоломнях, обтісую­чи велетенські гранітні брили. А серед пісків вирос­тають піраміди — безсмертя фараонів. І криваве про­кляття...

Сотні тисяч рабів охороняються воїнами фараона, озброєними тільки списами та бронзовими мечами. На кожного воїна — сотня рабів. А кожний раб — це та­кож полонений воїн з залізними м'язами і безстраш­ним серцем.

Такий Єгипет проіснував кілька тисячоліть. Чому ж ті сотні тисяч не закидали камінням мізерне військо фараона і не створили республіку рабів? Адже ж спис їуламок граніту — майже рівноцінна зброя. І кого -міг покликати фараон на допомогу?

Вийшовши з Ермітажу, Ладимко поїхав на Фін­ляндський вокзал. В центрі великої площі височить чавунна башта броньовика і на ній — постать Леніна. А під ногами — сіра бруківка. Та сама бруківка, з якої колись виламувався булижник — найперша зброя про­летаріату. Проти цієї безхитрісної зброї були спрямо­вані не списи, а кулемети й гармати. На допомогу бур­жуазії поспішали війська з усіх континентів. І все ж таки пролетарський булижник переміг!..

Де ж чудо і в чому саме воно? В тому, що протя­гом тисячоліть каміння, з якого виростали гігантські піраміди, в руках полонених воїнів було безсилим проти нечисленних палиць з бронзовими наконечни­ками? Чи, може, в тому, що відшліфований тисячами ніг булижник в руках пролетарів, керованих люди­ною, чия постать височить на башті броньовика, ви­явився сильнішим за гармати, кулемети й танки всіх армій світу?..

Чуда немає ні в тому, ні в тому. Є залізні законо­мірності історії. І все ж попри всі закономірності є й чудо. Воно в людському духові. Воно в єдності думок та ідей. Воно в партії! Історичне чудо, чудо-закон, таке зрозуміле нам і недосяжне для розуму тих, чий вік на землі скінчився.

Могутня лев'яча голова Ладимка обрамлена корот­ко постриженим шорстким волоссям. Широкі волохаті брови нависають над очима, як два бур'янисті огріхи. А з-під брів визирає неспокійна думка...

— Обережніше! — кричить Олекса вантажникам, які по двох колодах спускають з кузова грузовика но­вий, добре промащений токарний верстат. — Чекайте, ми його мотуззям закріпимо...

Турбай, підійшовши ^о Ладимка, запитав:

— Про що думаєш, Трохиме Кіндратовичу? Ладимко повів плечима, міцніше натягнув кашкет.

— Про партію... Так часто слово це на язик наска­кує, що ми іноді забуваємо, яка в ньому сила.

— Це так,— погодився Турбай.— У мене був один комеска. Завжди бінокль на грудях носив. Офіцери кепкували, що він, мовляв, і в лазні його не знімає. Якось виїхали з ним на рекогносцировку. Я показую на горизонт — он до отих дерев вишлеш дозори... А він мені: «Не бачу ніяких дерев». І бінокль на грудях теліпається... Отак і слово це — партія. Дозволяє да­леко бачити. І дозори наші далеко вийшли. А дехто, як отой комеска... Вживає його тільки для форми.

— Хто ж той комеска? — хитрувато посміхнувся Ладимко.

Турбай невдоволено махнув рукою. Було зрозумі­ло, про якого комеска він зараз думав.

Прийшли Анатолій з Катериною і Ганна з Ничи­пором. Турбай запросив усіх додому.

Біля старої кузні Ладимко звернув увагу на каш­тан. О, то був незвичайний каштан!..

Кружляло осіннє листя, з неба долинало курликай-ня журавлів, що летіли у вирій, а в Пальмірі зацвів каштан. Перші ознаки його пробудження з'явилися ще в жовтні.

Крона аж до половини прикрасилася свіжим, моло­дим листям, а з-поміж листя визирали білі свічки, як це буває тільки у травні.

• —- Зроду не чув про таке диво,— щиро признався Ладимко, зачудовано позираючи на норовливого, впер­того красеня, що не бажав визнавати ні осені, ні близької зими,— цвів наперекір їм, наперекір усім за­конам природи.— Поясни, агрономе! — звернувся сек­ретар райкому до Анатолія. —Це ж просто чаклунство.