Николай Руденко - Остання шабля

А в сусідньому купе того ж таки вагона на нижній полиці лежав Турбай,— делегат Двадцять першого з'їзду.Йому тепер смішно було згадувати, як він упер­ше побачив картоплесаджалку, як розгубився під час посівної. Три роки поміж двома з'їздами були для нього такою школою, якої він не забуде повік. Особ­ливо рік тисяча дев'ятсот п'ятдесят шостий — від його початку й до його кінця.

Пригадався кишеньковий календарик Лозового і його слова: «Треба, щоб він зберігся в пам'яті таким, яким був. Без будь-яких окрас. Бо інакше не буде зро­зуміла велич народного подвигу».

Згасла слава Горбатюка. Михайлівка тепер нічим не краща від інших колгоспів. І Горбатюк став людя­ніший, скромніший. Мабуть, зрозумів, що він уже не вінок, а тільки квітка у вінку.

Це було не так легко, але зрештою і в Пальмірі перейшли на грошову оплату. Поки що видавали на трудодень по десять карбованців. Що й казати,— ма­ло!.. Та чи можна це порівняти з тими копійками і грамами, які видавались раніше?..

Цього року пальмірівці закінчили будівництво ще однієї споруди — машинного парку. П'ять зернових комбайнів, три кукурудзяні, чотири бурякові, п'ятна­дцять тракторів... Та чи все перелічиш? Тепер Паль­міра має власну МТС. І навіть її «директора» — Олек­су Попудренка. Роботи по саму зав'язку. Тільки всти­гай Г..

Ганна, як і раніше, голова сільради і колгоспний парторг. Ничипір Басанець працює бригадиром. Жи­вуть вони в новій хаті, яку поставили поруч старої.

Побудували для себе нову хату і Анатолій з Кате­риною. Маленькому Турбаєві незабаром буде два роки.

А Ларивон з Параскою вирішили доживати віку у батьківській хаті. Дітей у них немає, то навіщо ж зав­давати собі клопоту? Правда, хата має тепер інший вигляд — вона під черепицею...

Минулого місяця Іван Юхимович зустрівся з Лари­сою. Сталося це в молочному магазині. Турбай зайшов туди просто із цікавості.

Ось до автомата підійшла жінка з дівчинкою. Тур­бай не бачив її обличчя. Його увагу прикувало крихіт­не дівчисько, зодягнене в білу цигейкову шубку. Дів­чинці, як видно, йшов третій рік. Рожеві від морозу щічки, кирпатий носик, руки в білих рукавичках. Вона була схожа на пушинку. Дівчинка тримається за полу маминого пальта і насторожено зиркає на Тур­бая голубими, Ларисиними очима. Так, в її очах було щось від Лариси, і саме тому Турбай пильно придив­лявся до неї...

Та ось. мати наповнила алюмінієвий бідончик і схилилась до дівчинки. З-під капелюшка впало на щоку пасмо кольору осіннього листя... Це була вона!

Лариса, не розгинаючи спини, зиркнула спершу на Турбаєві чоботи, потім перевела погляд вище... В її очах Іван Юхимович помітив наростання тривоги, на­віть страху...

— Твоя? — запитав Турбай, показавши на дів­чинку.

— Моя,—тихо відповіла вона.

Лариса була все в тому ж таки пальті, що й тоді, на кладовищі. Бостон вилиняв, а комір подекуди обли­сів...

«Шубку, мабуть, продала»,—подумав Іван Юхи­мович.

Мовчки пішли по місту. Іванові Юхимовичу не тре­ба було питати, як вона живе. Зрозуміло без будь-яких запитань: так, як тисячі інших. Сосонка зуміла підня­ти крону, випрямити стан, щоб стати поруч з подру­гами і разом з ними розпушувати твердий грунт життя...

— Як звати доньку?..

В Лариси затремтіли темні вії. Скорботно погляда­ла на Турбая. Про що вона думала зараз?.. Нарешті сказала:

— Оленка...

Турбай підняв на руки дівчинку й поніс. Пушинка провела рукавичкою вздовж синюватого рубця, що пе­ретинав щоку Івана Юхимовича.

— Дядю, і в мене є отакий олівець. Синій... Мені мама купила... Я собі теж намалюю...

Турбай стомлено посміхнувся.

— Не треба, дочко... Навіки — не треба!..

Щось тепле, рідне було в голубих оченятах дівчин­ки. І хоч він знав, що це була не його дитина, в ньому прокинулося батьківське Лочуття до неї.

Несподівано для Лариси Турбай сів з Пушинкою на руках у таксі й показав на місце біля себе.

— Сідай...

Лариса з бідончиком у руці розгублено тупцювала біля машини.

— Куди? — несміливо запитала вона.

— Сідай. Потім скажу...

Турбай спинив таксі біля ощадкаси. Це була та сама ощадкаса, куди протягом десяти років Лариса щомісячно вносила четверту частину Турбаєвої пен­сії для Анатолія. І її, і Турбая тут добре знали...

Іван Юхимович дістав із кишені ощадну книжку. Ту саму, заповітну... Простягнув її Ларисі.

— Одержуй... Для неї. Для Оленки... Лариса запитливо глянула на Турбая.

— Не розумію...