Николай Руденко - Остання шабля

Конференція закінчилась пізно увечері. На плену­мі райкому, що відбувся одразу ж після конференції, було обрано бюро, до складу якого увійшов і Турбай. А першим секретарем одноголосно обрали Ладимка...

— Досить тобі в других ходити, — жартував Лозо­вий, поплескуючи по плечу велетня.— Виріс уже на першого. Тепер позмагайся із Шевчуком!.. Ми йому на твоє місце підберемо надійного товариша. А Пилипів-ський район треба підтягнути.

— Як сніг на голову,— винувато посміхався Ладим­ко.— Таке відчуття, ніби я Шевчука зрадив. Ми з ним жили душа в душу.

А Турбай по-справжньому був щасливий...

Трудодень цього року в Пальмірі не відзначався ваговитістю. Та й не могло бути інакше — адже у бу­дівництво вкладено близько мільйона. Проте люди не скаржились, вони мріяли про заможність. Турбай ві­рив: ці мрії незабаром стануть дійсністю. Для цього були всі підстави...

З райкому вони вийшли разом з Ладимком.

Федір Петрович знав, що йому може простити весь світ, тільки не Жанна. Сам він виховав її непримирен­ною до найменших людських вад і втішався тим, що в її очах він є ідеалом батька й людини. Так йому лег­ше було жити на світі, легше носити тягар, від якого він уже не міг звільнитися до самої смерті.

Тепер вона знає, хто він. А він теж знає, що про­щення не буде. В Лізи не треба було вимолювати про­щення — піде з ним куди завгодно. Он вона стоїть за його спиною і боїться підійти до дочки, бо зараз він простягає руки до своєї Жанни. Хай спершу він, а вона вже потім...

Чого ж він хоче від Жанни? Хіба ж він не знає, що донька вже не бачить у ньому ні батька, ні людини?..

Жанна дивиться на простерті руки. Обпечена шкі­ра, що нагадує дубову кору, і розчепірені, скарлючені пальці, на котрі вона все життя мало не молилася...

Бабенко, помітивши, що донька дивиться на його ліву руку, мимоволі ховає її за спину.

— Сховай і праву,— спокійно говорить Жанна.— Вона не краща.

— Донечко!.. Прости. Прости, дитя моє любе... Ти знаєш, що я нікого тпк не люблю...

— Ти нікого й не любив,— строго, відчужено, на­пружуючи всі сили, відказує вона.— Не торкайся до мене! Якщо мати лишиться з тобою — хай лишається. А я піду сьогодні, зараз... Ось тільки речі складу в рюкзак.

Федір Петрович відступив до стіни: вже не простя­гав до неї рук, бо добре знав Жанну. І якось обличчя його стало одразу ж спокійним, мовби він прийняв якесь рішення.

— Ти нікуди не підеш. Піду я, — тихо сказав він. Ліза кинулась до нього.

— Федоре!.. Що ти задумав?.. А як же ми? Як же я?.. Бабенко зайшов у спальню, а Ліза вбігла за ним.

— Не залишай мене, Федоре!.. Не залишай...

— Геть звідси! — півшепотом, але грізно, відчай­душно проказав він, — Я терпів тебе біля себе тільки заради Жанни. Чого ж ти стоїш? Вийди геть. Дай мені скласти речі...

З опущеними руками, що звисали, ніби неживі, з одвислим підборіддям і безтямними очима, вона, задкуючи, вийшла, а Бабенко зачинив за нею двері й почав складати речі.

Куди він виїхав — ніхто не знав, ніби провалився крізь землю...

Перш ніж пройти повз райкомівський ґанок, Дмит­ро Іванович озирнувся — чи ніхто не наглядає за ним? Кузеві здавалося, що кожна зустрічна людина без будь-яких зусиль прочитає, що діється в його душі, коли він наближається до райкому. А райком містився в такому місці, що куди б ти не йшов, мусиш пройти повз нього...

І справді, як тільки Дмитро Іванович наближався до високого кам'яного ґанку, над яким красувалася ве­лика червона вивіска, до серця підступало щось важ­ке. Він так звик щоранку підійматися по цих кам'яних сходах, що й тепер інколи, задумавшись, мимоволі на­ближався до ґанку, і ноги механічно несли його вгору. Та раптом, схаменувшись, швидко спускався вниз ізлякано озирався.

Вперше він зійшов на цей ґанок ще в тому віці, коли людині здається нудним і нестерпним ступати на кожен східець,— вона збігає вгору, перестрибуючи через дві-три сходини. З роками хода його обважніла, довелося відкинути цю молодечу звичку, але він все ще бадьоро підіймався до себе в кабінет, і на його об­личчі ніхто не помічав утоми.

Все в цьому будинку було звичним, своїм: кожна щілина в підлозі, кожне вікно і двері, тихі й скрипучі, і, здавалося, вони можуть так скрипіти тільки для Кузя. А скільки тепла з його долоні увібрала в себе телефонна трубка! І невже вона так само покірно слу­житиме Ладимкові?..

Ладимко поки що мовчав про будинок, в якому жив Кузь. Але ж Дмитро Іванович розумів, що будинок той тепер йому не належав. І садок, і басейн, іклумби з квітами...