Николай Руденко - Остання шабля

Та головне — люди. Вони йдуть по тих самих схо­дах, але вже не до Кузя... І Дмитро Іванович не помі­чав на їхніх обличчях ні смутку, ні обурення. Йдуть просто, діловито, а Кузя минають, відбувшись звичним кивком голови. Так вітають тільки випадкових знайо­мих... І хочеться Кузеві крикнути: «Куди ви? Хіба ви забули, що мене вже там немає?»

Та чи може бути, щоб людина протягом чверті сто­ліття так-таки й не обросла надійними друзями?

Куди виїхав Бабенко?.. Про це, мабуть, відомо тіль­ки Ладимкові. Мабуть, приходив зніматися з обліку... Даремно Дмитро Іванович так жорстоко з ним повів­ся. Коли б знаття, що жертва буде марною, Кузь на неї б не зважився. І тепер було б з ким хоч словом перемовитись.

Хіба поїхати в обком до Лозового? Але ж ні!.. Ло­зовому — нещадна війна. І Ладимкові. У Кузя вже го­тові два листи до вищих партійних інстанцій. На цей раз пошта не була «відправлена» в пічку. Але потріб­ний підпис Горбатюка. Це головний козир Дмитра Івановича. Коли підпише — листам у всіх інстанціях буде відкрита зелена вулиця.

Чого ж не заходить Прокіп?.. Учора Дмитро Івано­вич йому дзвонив. Жіночий голос із контори поціка­вився, хто його питає. А коли Кузь назвався,— довго шипіла телефонна трубка, наче там, на другому кінці проводу, була цілковита порожнеча. І нарешті: «Про­копа Микитовича сьогодні не буде». Та Дмитро Івано­вич знав — Прокіп є, він у себе...

Ось чому Кузь так рано вийшов з дому. Можна попросити машину в Ладимка — не відмовить. Та грець з ним! Це ж приниження...

До Михайлівки кілометрів дев'ять. Давно вже Дмит­ро Іванович не ходив пішки. Пройшов кілометрів зо три, і почалася задишка. Ноги терпнуть. Хоч би не зірвався проклятий тромб. А то, гляди, потрапить у серце — й кінець...

Полив теплий осінній дощ. Макінтош промок, з ямки на денці фетрового капелюха доводилося час від часу вихлюпувати воду. Кузь не звик до чобіт — не часто бував у полі. А коли й бував, то машиною. За­раз же він відчував, що черевики ось-ось розваляться, їх глибоко засмоктував липкий чорнозем, ногу витя­гувати так важко, як виривати дерево з корінням. Коли ж нарешті він звільняв ногу, чулося: «чавк»,— і мороз пробігав поза шкірою від самої думки, що її знов треба опускати у важке чорноземне місиво.

Його наздогнав якийсь їздовий. Коні були добрі,— вороний і сірий. Дядько зіскочив з воза, підійшов до Кузя.

— Та що ж це ви так, Дмитре Івановичу?.. Куди вам? Сідайте, підвезу...

На вусатому обличчі їздового Кузь помітив непід­робне співчуття. Навіть жалість. І саме ота жалість образила Дмитра Івановича. Він повернувся спиною до їздового. А той позітхав трохи — та й поїхав...

І як же зрадів Кузь, коли попереду з'явилась чорна, захлюпана багнюкою машина. Вона просувалася впе­ред ніби на хвилях — то виринала, то знов провалюва­лась в калюжу, і тоді з-під коліс вихоплювалися важкі чорноземні бризки, розліталися навколо, мов свинцева картеч.

То була машина Горбатюка. На мокрому обличчі Дмитра Івановича з'явилася щаслива посмішка. Така посмішка виникає тоді, коли людина помічає набли­ження вірного друга, що мусить врятувати від тяжких страждань. А мокрий до кісток, засмоктаний нев­благанною багнюкою Дмитро Іванович справді страждав...

Сталося щось неймовірне. Розум Дмитра Івановича відмовлявся це сприймати. Ні, тут якесь непорозумін­ня. Горбатюк його просто не впізнав... З-під коліс хлюпнуло на Кузя рідке багно — і весь він з ніг до голови був захлюпаний багнюкою. Перед очима про­майнула темна глиба автомашини. За склом — дебела потилиця Горбатюка. І здалося Кузеві, що навіть по­тилиця Прокопова глузливо посміхається...

11

Був початок другої половини віку- Був початок другої половини листопада. Був початок нової бороть-* би за нове життя...

Незважаючи на вихідний, біля колгоспної майстер­ні під наглядом Олекси вивантажували з автомашини верстати, які щойно прибули. Тут же стояли Турбай і Ладимко.

Турбай розповідав Ладимісовї, скільки клопоту зав­дає МТС. Нагадав, який бій довелося витримати паль-мірівським комсомольцям із Горбатюком, щоб відбити колону бурякопідіймачів.

— До МТС у партії теж незабаром руки дотягнуть­ся,— замислено сказав Ладимко.— Треба шукати про­стіші й дешевші форми.

І якось по-новому зазвучало для нього оце слово — партія. Не в приглушених, тьмяних зблискуваннях словесних турнірів, де слово це іноді вживається без­думно; не в безбарвній і безкрилій тріскотні начотни-ків, які, згадавши це слово, кожного разу вслід за ним випускають в аудиторію китовий фонтан цитат; не в святенницькій суєті чинуш, які словом цим користу­ються, мов щитом...