Николай Руденко - Остання шабля

Може б, так і тривало, коли б не раптове пробу­дження від цього десятилітнього сну.

Якось навесні Іван Юхимович ішов людною ву­лицею міста. Каштани збиралися викинути білі свіч­ки, сонце заглядало в кожну калюжу, мов дівчатко, яке вперше помітило силу своєї вроди і не могло на себе надивитися. Настрій у Турбая був святковий, всі перехожі здавалися йому веселими, щасливими людьми.

Раптом він відчув на собі чийсь погляд. Оглянувся. Люди йшли своєю дорогою, ніхто за ним не стежив, тільки осторонь біля вітрини спинився юнак і почав з підкресленою увагою щось розглядати... Іван Юхимо­вич пішов далі, але відчуття чийогось гострого погляду його не залишало. Наче хтось невідступно йшов за ним. Тоді він озирнувся несподівано, раптово...

І вони зустрілися очима. Юнак був зодягнений у вицвілий бавовняний костюм, у білу сорочку, широ­кий комірець якої лежав на комірі піджака.

Хлопець знов різко спинився, ніби спіткнувся на рівному.

Турбай дивився на спантеличеного юнака і не міг повірити власним очам: так, це був син, Анатолій... Турбай ступив крок до нього, та Анатолій змішався з натовпом і зник безслідно. Турбай обійшов півміста, але марно... Поміж ними лежали не тільки вулиці,— лежало більше ніж десять літ. Кілометри подолати неважко, якщо їх навіть тисячі й десятки тисяч. Деся­тиліття, що лишилося в минулому, не подолаєш ніяки­ми зусиллями. Можеш лише постояти над цією прі­рвою, подивитися на протилежний бік, звідки світяться рідні очі, що переслідуватимуть тебе до самої смерті...

Так почалась для Турбая жорстока розплата.

Лариса все це знала. Його муки були її муками. Але вона не могла передбачити, що Турбай, нещадно караючи себе, мимоволі відходитиме від неї.

...Додому із своїх лісових блукань Іван Юхимович повертався в надвечірніх сутінках. З лісу крадькома, щільно припадаючи до землі, виповзав туман. Він заповнив яр і підіймався все вище — аж до самих вікон Турбаєвого будинку. Навколо лунали дитячі голоси. Галасливі замазури з дерев'яними шаблями в руках, бавлячись, падали на лікті, щоб заховатися від «воро­га», і одразу ж ставали невидимими... Хоч би одного такого мати. Все життя пішло б інакше...

Іван Юхимович дістав мисливський ніж, просунув у щілину хвіртки... Дивне правило: чим обережніше відчиняєш двері, тим лютіше вони скриплять... А він думав, що знову зуміє піднятися в кабінет непомі­ченим...

Назустріч вийшла вона. Для неї це теж, напевне, було несподіванкою,— відступила, поточилася і за­стигла в прогалині дверей, що вели до кухні. Синій шовковий халат облягав її струнку, майже дівочу по­стать, а погляд був докірливо м'який і стомлений. Неслухняне пасмо кольору осіннього листя упало на рівне, без єдиної зморшки чоло, і, хоч важкого вузла тужавих кіс не було видно, Турбай бачив і його... Він бачив зараз її всю, розумів мовчазне запитання, що жевріло в голубих очах, облямованих темними віями. Він розумів, чому кухоль злегка тремтить у неї в руці... Але що їй сказати?.. Вона молодша за нього на два­дцять років. Чи можна повірити, що та відчуженість, яка виникла поміж ними протягом останніх років, її глибоко бентежить? Може, це тільки гра? Проте Ла­риса, здається, на гру нездатна. А втім...

Іван Юхимович одвів погляд і вже хотів пройти повз неї, щоб знов замкнутися в крижаній цитаделі своєї самотності. Та це йому зараз не вдалося. Він помітив, як очі її почали виповнюватися вологою.

Тільки не сльози!.. Коли б Лариса вміла лаятися, потрясати перед його обличчям маленькими кулач­ками, Турбаєві було б легше. А жіночі сльози роблять його безвільним, безпорадним. Знає ж вона це! Знає і користується сльозами, як зброєю. Глуха злість за­ворушилася в душі...

Лариса переборола себе, відвернулася, а коли зно­ву глянула на чоловіка, її очі були сухі, а обличчя спо­кійне. Турбай стояв перед нею, обважнілий, зів'ялий, винувато розглядаючи носки її замшевих черевиків. Лариса взяла його за лікоть, мовчки повела за собою, і він слухняно пішов. У вітальні біля каміна спинилася, дивлячись, як жовтуваті язики полум'я злизували з бе­резових дров сріблисту кору, що вилася в тонкі перга­ментні збиткиі, відпадаючи, кипіла смолою.

За вікнами вже стемніло. Від спокійного обличчя Лариси, освітленого вогнем каміна, від потріскування дров та від отих жовтуватих плям, що танцюють на стелі, повіяло давно забутим затишком, якого так нерозсудливо колись домагався Турбай. Проте він знав, що це відчуття затишку — хвилинне і воно роз­віється одразу ж, як тільки заговорить Лариса. .