Николай Руденко - Остання шабля

Ось і тепер він зняв її зі стіни, підперезався пат­ронташем і почав обережно спускатися по дерев'яних сходах.

Чого ж це він у власному домі прокрадається, мов злодій? Кого він боїться, від кого втікає? А може, про­сто не хоче розбудити ту, що спить в кімнаті за скля­ними дверима?.. Ні, в о н а не спить... Щось скрипнуло, зашаруділо... Видно, вона, підводячись з ліжка, від­сунула стілець...

Іван Юхимович спинився на якусь мить, скоса гля­нув на скляні двері, боячись, щоб вони раптом не від­чинилися, і, затамувавши подих, рушив далі, до вихо­ду... А коли опинився на подвір'ї і відчув на обличчі подув ранкового вітру, що приніс із лісу солодкуваті пахощі прілої трави, він полегшено зітхнув... Таки ж вдалося й сьогодні уникнути зустрічі!.. Чи пощастить увечері?.. А завтра?

Будинок Турбая стояв на околиці міста, під самим лісом. Варто лише перейти через яр, потім піднятися крутою стежкою, що в'ється поміж колючим глодом та молодим терном, і ти одразу потрапиш у лісову гуща­вину, де заспокійливо шелестять столітні дуби, голуб­ливо дзюркоче струмок, лунко шарудить під ногами сухе галуззя. Якщо ж тобі трапиться нагода вийти на галявину, оточену кленами, ти побачиш, як ранкове сонце пронизує осіннє листя, як це листя, плавно кружляючи, опадає, а небо, земля і озерні води урочи­сто мовчать, заворожені золотим осіннім умиранням...

Коли б Турбая позбавили отаких лісових блукань з рушницею за плечима, він би, мабуть, не прожив і року, бо в цих блуканнях був його порятунок.

Який там з нього мисливець?.. Зайці та дикі каба­ни, помітивши його на узліссі, могли почувати себе цілком спокійно. За останні два роки він стріляв двічі, та й то лише для того, щоб перевірити рушницю. Тур-бай шанував цю мисливську зброю за те, що вона да­вала йому змогу усамотнюватись.

Та чому він шукав самотності? Коли це почалося?..

І знову спливло в пам'яті те, що в його невеселих розмовах з дружиною стояло за скупим словом «колись»...

...Полковник, якому на вигляд було років сорок» виплигнув із штабного вагона, щоб висповідати інтен­данта, котрий відправив пульмани з фуражем на за­пасну колію, в тупик, і тепер бійцям доведеться носи­ти сіно оберемками аж через два состави. Полковник почав розпікати інтенданта словами крутого кавале­рійського замісу, від яких навіть коні стають дибки. І раптом він сторопів, на його щоках виступив рум'я­нець сорому. На пероні, підпираючи спиною старий облуплений кіоск, стояла дівчина, пила воду з саха­риновим сиропом і, глузливо примруживши очі, пози­рала на полковника. Вигляд у неї був такий, ніби вона хотіла сказати: «Ти прекрасний у своєму гніві, герою. Ти маєш над цими людьми необмежену владу... Та моя влада вища за твою, і ти незабаром у цьому пересвід­чишся...»

І полковник пересвідчився...

Війна відкотилася далеко на захід, і тут, на степо­вому полустанку, вона нагадувала про себе сірими брилами танків на залізничних платформах, брязкотом солдатських казанків біля крана з написом «окріп», тривожним іржанням коней у вагонах. Після попов­нення кіньми, технікою та людьми кавалерійська ча­стина полковника Турбая мала незабаром вступити в останню битву. Ще було невідомо, хто доживе до перемоги, а чий кінь, подзенькуючи скривавленими стременами, гасатиме по чужих потоптаних нивах без вершника...

Це була одна з тих непередбачених зупинок, які можуть тривати і кілька хвилин, і кілька діб. І коли б состав рушив негайно, можливо б, оте жартівливе дівоче зухвальство, отой владний і глузливий погляд лишився б чимось випадковим, загубився серед степо­вого мерехтіння, як губиться іскра у вологих березне­вих снігах. Та проте сталося не так. Від коменданта надійшло повідомлення, що состав має затриматись на невизначений час, бо десь попереду ворожа авіація зруйнувала міст через річку.

Полустанок, на якому познайомилися Турбай і Ла­риса, був розташований недалеко від міста, де Лариса вчилася на першому курсі медичного інституту. Вчо­ра, в суботу, вона приїхала додому, до матері, а завтра вранці їй слід бути на лекціях.

Десь краяли вечірнє небо прожектори, десь гули ворожі й наші літаки, але Турбаєві та Ларисі зараз було не до них. Вже не вперше вона підводила Тур­бая до воріт, щоб попрощатися, але знов і знов вони, проминувши ворота, йшли далі...

І дивувалася Лариса: як же так — вона ж любить... На фізико-математичному в університеті, що містився поряд з їхнім інститутом, є студент Вадим, якого всі вважають мало не генієм, і дівчата відверто заздрять