Николай Руденко - Остання шабля

» Ви в якій справі? — лагідно перепитав Головань. В його погляді можна було вловити зацікавленість і повагу. Очевидно, постать Турбая в кавалерійській венгерці й полковницькій папасі в очах Голованя.за­слуговувала на повагу. Іван Юхимович це зрозумів і подумав: «Помиляєшся, чоловіче... Це тільки опока. Металу в ній вже давно нема».

— Ви начальник управління? Мені б роботу якусь,— ніяково промовив Турбай.

Раптом усвідомив, що це не жарт іне випадкові слова.Це — цілком серйозно. Так воно й мусило бути.

« Вам роботу? — здивувався Головань.— А саме?

— Ну, я не знаю,— розвів руками Турбай.— Вам вждніше.

— Чекайте...Ви полковник Турбай? — Відкрилися рудуваті від тютюнузуби, дебела рука потягнулася до сжвжх вусів.— Менідзвонили з домоуправління.— Ді­ став із кишенігодинник розміром з добру цибулину.— Черезпівгодини обідня перерва. Розкажіть, розкажіть їмпро себе. Це дуже корисно. Молодь треба вихову­ ватина подвигах ветеранів.

Турбуй гірко посміхнувся.

— Вибачайте. Бесіда невідбудеться. Я неготовий... А про роботу кажусерйозно.

— Нуслухайте! — зареготав Головань.— Та куди ж я вас?Теслею чи муляром?

— Може, курси у вас...

— Облиште жарти.— Дістав записну книжку, щось ввждкочеркнув олівцем. Потім вирвав листок і подав Турбаєзі.—Ось моя адреса. Заходьте якось увечері... Псбалакїємо.

Іздалось на мить Турбаєві, що він зараз той самий і5- іехс.££2Й заходив колись у батьківську кузню, а лзсдина і^і — кого старший брат Ларивон. І каже йому Ларжвоз: «Геть звідси, незаважай... Бачиш, тут діло роблять».

— Шкода, щобесіди не буде,— зітхнув Головань.— Люди целюблять. Про подвиги... Ія б з охотою послу-хзз. Яж на фронті не був... Заводи будував на Уралі.

«Дивак-чоловік!» — майже весело подумав про нього Турбай. Показавши на будівельний масив, за­питав:

— А ото яке управління будує? Може, там...

— Ха-ха-ха!.. Наше, наше... їй-бо, ви жартуєте. Турбай зніяковів.

— А я думав — тільки оцей будинок.

— Цей? — Сиві вуса весело заворушилися". *— Вїсім­десят об'єктів. Шість тисяч робітників. Сотні тисяч квадратних метрів житлоплощі щороку...

Голос Ларивона з далекого дитинства:

«Не заважай... Тут діло роблять».

Турбай окинув оком панораму міста. Баштові кра­ни. Дахи будинків. Димарі заводів із сизуватими сул­танами диму. Вулиці. Снують пішоходи, котяться авто. Під кожним дахом живуть люди, в яких завжди є невідкладні справи. Вони тчуть шовк, роблять дитячі іграшки, будують паровози. Люди — трудівники... Це ж і є справжнє місто! А як же назвати той світ, у якому живе Турбай?

Знову стукає в скроні: як це сталося? Як?..

— То ви ж заходьте. Гаразд?

Головань подає руку. Рука його висить у повітрі... І здається: та рука опуститься зараз Турбаєві на шию, як колись Ларивонова:

«Не заважай... Тут діло роблять».

Біла травнева хмаринка мріє про ранкове сонячне проміння, як про свою окрасу. А коли хмарка загусне, обважніє і потемніє, в неї з'являються інші прагнення, інші бажання. Для неї вже не так важливо, буде те проміння ранкове чи вечірнє і скільки його впаде на її вологі коси. Вона наснажена могутніми енергіями, налита цілющими соками, і все це треба віддати. Тре­ба впасти на землю щедрими зливами, напоїти спраг­ле коріння. Треба спалахнути сліпучими блискави­цями і, може, самій згоріти в їхньому громохкому сяйві...

Турбай був потрібний Ларисі, мов отій хмарині земля. Та він тепер не тільки нічого не міг їй дати, але, — що значно гірше,— нічого й не брав...

їхня розмова біля каміна кінчилася нічим. Розчуле­ний Іван Юхимович припав головою до її колін. Губи його шепотіли якісь слова, і слова ті були ніжними, покаянними. Та Лариса відчувала, що це від жалості, від усвідомлення своєї мимовільної провини перед нею. Чому він, власне, має каратися за те, що збай­дужів до Лариси? Зрештою, нехай собі карається, але це її аж ніяк не заспокоїть. Не того вона жде, не того прагне...

Так, вона розуміє, який тягар лежить на його душі. Та чому він не поділиться з нею? Адже Лариса теж винна і, мабуть, не менше, ніж він. Іван Юхимович ніколи не приховував, що десь є дружина й син... Про­те оце «десь» робило їх чимось безтілесним і якщо впливало на совість, то лише в самотині, коли Турбай і Лариса були далеко одне від одного.