Николай Руденко - Остання шабля

— Треба хоч в сіни затягнути. Ще застудиться. Ото ж таке. Родився малим, виріс п'яним, помре ста­рим... Потім скаже, що й світу божого не бачив.

Низько схиляє голову в дверях, ніби вклоняється комусь незримому, виходить з хати.

Вишиваного немає, лише затоптаний шкіряний каш­кет валяється біля тину. Підіймає кашкет, в калюжі змиває з нього грязюку, вішає на тину... Може, сам помітить, або люди передадуть.

А дощ не вщухає. Чи не заллє кузні? Якщо намок­не обіддя, шини натягувати не можна: висохнуть ко­леса — позлітають... Коли б здогадався дід Кирило кинути на дах старої бляхи... Та ні, мабуть, не здо­гадається.

Ларивон повертається в хату, обмотує ноги онуча­ми, встромляє їх у калоші. Литки, обтягнуті куцими солдатськими штаньми, здаються ще худішими. Неза­баром його висока, ніби поставлена на ходулі постать, важко розгойдуючись, зникає за тинами.

З

Парторг домоуправління, де Турбай був на обліку, запропонував йому провести бесіду серед будівельни­ків. Розказати про бої, про подвиги. Іван Юхимович з радістю погодився. Сів у таксі й незабаром опинився на будівельному майданчику. Обідня перерва ще не починалася. Баштові крани — ці однорукі залізні ве­летні — подавали бетонні плити кудись під саме небо, й вони там зникали серед стін і риштувань. Новобудо­ва тягнулася майже на цілий квартал. Гупали в дерево молотки й сокири, диркотіла циркулярка, бульдозери зрізали кручу, розрівнюючи майбутнє подвір'я.

В тісній кімнатці начальника управління Турбай застав тільки сизуваті пасма тютюнового диму та гору недокурків у попільничці. Секретарка сказала, що Павло Остапович — начальник — десь на будівництві. Ікивнула білявою голівкою у вікно.

Турбай пішов його розшукувати.

По хистких і, здавалось, дуже ненадійних ришту­ваннях піднявся на рівень другого поверху. Спинився, щоб передихнути. В себе над головою почув важке гупання ніг. Сильний грудний бас із нотками роздра­тування вигукнув:

— Ріжте мене, але черепицею крити не буду.

— Це ще ми побачимо! — сказав спокійний ди­скант.— Хіба вам, Павле Остаповичу, невідомо, що тутпройде головна магістраль з півдня?

— Ну то що?..

— А те, що міністерство дало вказівку — на магі­стралі крити лише черепицею. Шифер створює вра­ження сірості.

— Хай ваші міністерські борзописці,— обурювався бас,— полізуть хоч на один дах, вкритий черепицею. Через дві зими від неї лишаються самі черепки. Да­вайте закарпатську!

— Ну-у, там глина... перший сорт. А в нас... Все одно. Вказівка є вказівка.

— Ось що, товаришу «Вказівка»... я поспішаю.

В просвіті поміж риштуванням Іван Юхимович по­бачив двох чоловіків. Один був огрядний, як ванька-встанька. Він наче не йшов, а котився нагору. Що іце жомудавалось нелегко, можна було зрозуміти лише по тому, яквін пахкав усизі вуса: пп-ах!.. пп-ах!.. Наче на ходу здувавпилюку з незатинькованих стін і кар­ низів. Другим 65гбхудий, високий, в модному фетро­ вомукапелюсі. Під пахвою він тримав дерматинову папку з застіжкою-блискавкою. Іван Юхимович пішов за ними.

Але виявилося, що ваньку-встаньку не так просто наздогнати. Високого з папкою Турбай наздогнав десь на четвертому поверсі. Він стояв, відсапуючись, і щось сердито бурмотів.

— Скажіть, будь ласка,— запитав Турбай,— ото начальник управління?..

— Він, він, — невдоволено буркнув чоловік з пап­кою,— Головань. В нього, мабуть, серце як у вола.

Турбай з жалістю глянув на бліде обличчя воло­даря дисканта й рушив далі. Йому теж важко було підніматися, але він соромився признатися собі, що отой товстий, майже круглий ванька-встанька, мабуть, старший за Турбая років на п'ять, дерся нагору з лег­кістю мавпи, а він, майстер джигітовки і вольтижу­вання, не міг його наздогнати.

Наздогнав тільки на восьмому поверсі. Головань стояв за спиною молодого муляра, уважно стежачи за його руками. Тепер він зовсім не був схожий на вань-ку-встаньку. Середнього зросту чолов'яга з широчен­ною спиною, важкий, огрядний, з сивими вусами, кін­чики яких опускалися нижче підборіддя, з гострими яструбиними очима й широким монгольським носом. Постать його справляла враження монолітності, наче він був відлитий з добротного чавуну.

Молодий муляр, відчуваючи за своєю спиною пиль­не око начальника, губився, перекладав кельму з руки в руку. Рухи його були непевні, метушливі.