Николай Руденко - Остання шабля

Головань відсторонив хлопця, взяв у нього кельму.

— Ех, муляр з тебе... В руках треба кебету мати. В руках! Голова хай собі хоч з Колумбом подорожує. Аби руки були тут. Якщо вони розумні. А як руки дурні, то й голові важко. Чим більше про цеглину думаєш, тим менше вона тебе слухається...

— Та як же не думати? — розгублено запитав му­ляр.— Я так не вмію...

— Учись... Цегли сюди! — крикнув Головань під­собникам.

Його руки замелькали над стіною так швидко, наче він не цеглу клав, а грав на цимбалах. Цеглини лягали рівно, легко, ніби самі по собі. Стіна виростала на очах.

І раптом зарокотів густий бас — спершу ледь чут­но, не на повну силу, а потім все гучніше й гучніше. Пісню підхопили дівчата, що підносили розчин, муля-ри, які працювали поруч. Ось вона відгукнулася зни­зу, де припасовували бетонні плити, й покотилася по новобудові туди, де баштові крани, мов старанні госпо­дині біля грубок, поралися біля цегельних коробок майбутніх будинків.

Думи мо-ї-і-і, думи мої-і, Лихо ме-ні з ва-ами...

І тільки тепер Турбай помітив, що тут виростав ціляй район... Подекуди стіни клалися з цегляних блоків — так, як діти будують з кубиків. Десь виго­товляли оцю велетенську іграшку-конструктор, приво­зили її сюди й тут, ніби забавляючись, складали.

Чом вас ві-тер не роз-віяв В степу, як пи-ли-ну?.. Чом вас лихо не приспало, Як сво-ю ди-ти-ну?.«

Рокоче сильнийбархатистий бас Голованя, пливуть білопері хмаркинад його головою, а навколо, від краю ндо краю, гордовито підносять і опускають свої залізніруки баштові крани.

Незабаром біля оцих стін затуркочуть мотори гру- зсвихів.з радісним верещанням заметушаться дітлахи, г дорослі вноситимуть у під'їзди шафи, дивани, роялі... В підвалах, де вонизараз живуть, інші мешканці скла­ датимуть дрова,завезуть туди барильця, наповнять їх помідорамита огірками...

Ати?.. Що робиш і чим живеш ти? Про що ти роз­мовлятимеш з оцими людьми? Що ти їм можеш сказати цікавого й повчального? Хіба не ти колись так нена-гидіз пустомель?

Пісня вщухла. Іван Юхимович знову почув, як скриплять крани й гупають сокири. Але ті звуки зда­лись йому тепер продозженням пісні, її чудовим аком­панементом.

Головань розігнув спину,стягнув рукавиці.

— Отак»— поплескаввін по плечу молодого муля­ ра.— Голова муситьнавчати руки. Потім хай голова живе для думки,для пісні, а руки — для роботи. Отоді й труд веселіший буде...

Нарешті видерся нагору товариш «Вказівка». Його обличчя було вкрите холодним потом. Головань гля­нув на нього йзареготав.

— Ага-а, таки й ви тут...

— Нам треба закінчити розмову,— важко видихнув дискант.

— Про черепицю?.. Та пішли ви з нею під три чорти. Прийму тільки закарпатську. Або критиму шифером.

Але ж євказівка використовувати місцеві буд­матеріали. Зайві перевозки... Ось я вам зараз покажу.

Він вправно смикнув замок застіжки й почав діста­вати з папки якісь папери.

Не треба,— махнув рукою Головань. Потім по­плескав себе по могутній шиї.— Ти знаєш, скільки отут найсуворіших доган висить? Щосвята по десятку знімають, потім знов вішають... їх на мені, як на гуса­кові пір'я. А я своє знаю — роблю... То чим же ти мо­жеш мене залякати?.. Ось тобі страшно крісло втра­тити. А Павла Голованя з роботи тільки смерть звільнить.

Я доповім Михайлові КузьМичу,— скиглив ди­скант.— Це свавілля!

Головань, єхидно примружившись, показав на риш­тування, що вели вниз:

— Обережніше спускайтеся. А то посунетесь —• і всі ваші циркуляри вітром рознесе.

Чоловік з папкою ступав по риштуваннях так, як ходять по болотяному купинні, щомиті пробуючи грунт під ногами. А повз нього зі сміхом пробігали дівчата, підштовхуючи одна одну носилками. Нарешті модний фетровий капелюх зник унизу.

Головань розстебнув важке, потерте на рукавах пальто. Воно було підбите сірою овчиною. Збивши чорну вушанку на потилицю, він витер рукавом спіт­ніле чоло і лише тепер окинув оком Івана Юхимовича.

«ач Що ви хотіли?

І несподівано для себе Турбай помітив, що він торопіє перед цією людиною. І не тільки перед цією — взагалі перед людьми... Довголітня самотність порвала ті невидимі ниточки, які зв'язували його душу з душами інших. Тепер, щоб спілкуватися з кимось, потрібне неабияке зусилля волі. Виникла якась незро­зуміла настороженість. А Головань був саме тією лю­диною, яка одразу ж викликала в нього симпатію. Що ж це значить? Ти ж просто відвик... Відвик від людей!