Марко Мальвальді - Міра людини

– Минулого року брат Савонарола сказав, що на Флоренцію насувається нещастя, а через три дні помер Лоренцо де Медічі.

– І для цього потрібно було дослухатися до голосу Господа?! Лоренцо хворів на подагру, на ногах стояти не міг, його роздуло, як міхур. – Леонардо махнув рукою Салаю, який підійшов і сів у нього біля ніг, мов кошеня. – Я от теж можу вам передбачити, що не мине й трьох днів, як оцей шибеник щось десь поцупить. Досить знати його вдачу.

– Месере Леонардо, то не я! Останнього разу ви, напевне, помилилися в підрахунках…

– О, ви чули, матінко? Отак промовляє Салай. Собака каже «гав-гав», кіт каже «няв-няв», а Салай каже «то не я». – Леонардо легенько луснув хлопця долонею по голові, але той ляпас більше скидався на пестощі, аніж на покарання. – А проповідник знай собі виводить: «На все воля Божа, на все воля Божа». У кожного своя пісня.

– Леонардо, синку, стеж за язиком! Моральне падіння карає не тільки Бог, а й люд. У Флоренції ти вийшов сухим із води, тому що разом із тобою був хлопець із роду Медічі. Та якби судили його, то засудили б і тебе. Але тут тобі Мілан, а не Флоренція. Обережніше з тим, що кажеш і що робиш!

– І що ж це я роблю такого непристойного, матінко?

– Ти й сам знаєш, Леонардо…

– Якщо знаю, матінко, то напевне не буду соромитися, якщо ви мені розкажете.

Катерина замовкла й нервово м’яла в руках рушника, яким витирала посуд.

– Це ви про те, що я роблю щось проти природи, як натякав отой добродій Портінарі?

Катерина так само мовчки ледь кивнула.

– Що ж, матінко, ви маєте рацію. Я справді роблю дещо проти природи. І знаєте, що саме? – Леонардо ніжно погладив Салая по голові, а той аж млосно потягнувся від задоволення під рукою маестро, як кіт, коли муркоче від пестощів. – Я не їм м’яса. Не їм решток тварин – братів наших менших, убитих моєю чи чиєюсь рукою – це не має значення! – як те робить більшість тварин у природі. Жерти плоть слабших за тебе – це правило природи, а я не лише порушую його, воно для мене взагалі неприйнятне.

Леонардо підвівся з-за столу, перед тим штурханом у спину змусивши встати Салая, явно роздратований усім, що сталося після обіду. Потягнувся, розгладив свій одяг із рожевої тканини.

– Воно для мене неприйнятне, але я не забороняю слідувати йому своїм близьким і рідним. Адже я вам тільки-но приніс шмат м’яса для супу, котлет чи чого вам там іще забажається. Я його не їв, бо мене такі страви не тішать, а от ви їли, бо вам вони до вподоби. – Леонардо вже стояв на порозі, обернувся із посмішкою і додав на прощання: – Так само я не заборонятиму вам завтра побігти на площу, щоб послухати вашого улюбленого брата Джоаккіно, який плестиме нісенітниці про пекло, кінець світу, землетруси та саранчу. А зараз, із вашого дозволу, я піду спати. Та навіть якщо ви не дасте мені дозволу, я все одно піду спати.

Вказівний палець м’яко ковзнув по стегну коня – там, де м’яз переходить у жилу й зникає з очей. Той палець належав Леонардо, що стояв за півметра від статуї та зосереджено її розглядав. Ось м’язи. Вони передають рух тварини. Непогано, але цього замало. Що не кажи, а ліпити легше, ніж малювати. Саме так, шановні, робити скульптури значно легше, ніж малювати! Адже тут працюєш у трьох вимірах, достатньо копіювати те, що бачиш і відчуваєш, – і ти герой! Має ж бути якесь розумне пояснення, чому в античних греків живопис такий недолугий, а от статуї – просто чудові! У трьох вимірах працювати значно легше, хіба ні? А от вже у двох – то треба вміння. Потрібно передати розмивання, перспективу. Авжеж… Та яку саме перспективу? Правого ока чи лівого? Усі художники намагаються передати зображення, яким воно постає перед очима, але ж у людини очей двоє. Можливо, через це ми не в змозі як слід роздивитися межі речей. А може, це тому, що тих меж узагалі не існує?

Леонардо труснув головою, щоб позбавитися своїх роздумів. Глина залишатиметься м’якою ще десь із півгодини, не більше. Треба поспішати. Ось так. Тут підправити й ось тут. От бачиш, так краще. І на вигляд, і на дотик.

То де пролягає межа між мною і тобою, коню? Отут, де я торкаюся тебе рукою? Але ж це лиш межа дотику. Якщо натисну, форма зміниться. І як мені відрізнити тебе, коню, від купи нової глини – на один тільки дотик?

Якщо я відійду далі, то вже не торкаюся тебе, але відчуваю твій запах. Приємний запах, запах глини й води, землі й свіжості. А якщо хтось інший торкатиметься тебе, поплескуючи по тобі, я почую звук дотику. Аж поки не відійду так далеко, що вже не чутиму. То, може, там і буде межа між мною і тобою, коню? Однак якщо розплющу очі, то ось ти, я тебе бачу. І навіть якщо відходитиму далі, бачитиму тебе, аж поки ти не зникнеш за небокраєм. Отже, саме небокрай є межею між мною і тобою, коню?