Марко Мальвальді - Міра людини

Магістр Амброджо здивовано повів бровою і поглянув на синьйора Мілана.

«Я – Амброджо Варезе да Розате, – казав той погляд, – цілитель, педіатр, астролог, зубний лікар, політичний і військовий радник вашої милості. Невже ваша милість може ставити мене на один щабель із якимось там П’єтробоно?!»

Після хвилинного мовчання магістр Амброджо знову перевів свій погляд на Беатріче:

– Цей момент несприятливий для вашого наймилостивішого батька, ваша милосте, як свідчить про це й недавня смерть вашої улюбленої матінки. Тяжка втрата для нього, для всього герцогства, геть несподівана й непередбачувана, але не для зірок і не для тих, хто вміє їх читати.

У таких справах магістрові Амброджо, як справжньому професійному астрологові, рівних не було: згадувати й нагадувати іншим про події, що підтверджували або підтвердили в минулому його передбачення, забуваючи чи пропускаючи ті, у яких він ганебно помилився.

Моро підвівся, теж поглянув на дружину, що не відводила очей від магістра Амброджо, з таким лицем, ніби добре знала, що могла відповісти, якби в кімнаті, як завжди, не було сторонніх.

– Окрім того, кохана моя дружинонько, вам слід пам’ятати про те, що я не можу ухвалити таке рішення, не порадившись із союзниками. У цій війні ми не маємо нехтувати бажаннями французів, якраз навпаки. О, Ґалеаццо, дорогий, вітаю вас! Заходьте, заходьте! Ви чули, про що я говорив?

– Авжеж, мав таку нагоду, – чемно відповів Ґалеаццо Сан-Северіно, бо вже хвилин зо п’ять топтався на порозі, чекаючи дозволу ввійти. Хай вони й були друзями, та все ж правителем і синьйором Мілана був той, другий. – На жаль, нам доведеться переконувати наших союзників, а зробити це буде нелегко. Та, можливо, незабаром нам випаде така нагода.

І Сан-Северіно подав герцогові листа, від якого сильно пахло лавандою. Листа із Франції. Не тому, що французи мали звичку понапахтити листи, а тому, що магістр Амброджо через страх перед чумою наказав обробляти так усю пошту, яку отримували з інших країв із ризиком зараження, – до них належали й країни по той бік Альп.

Людовіко взяв листа, розгорнув його, уважно пробіг очима, тоді як Беатріче, удаючи, ніби бавиться із синочком, намагалася підглянути через плече, що там написано.

– Це від герцога де Комміна. Він повідомляє, що через кілька днів перейде Альпи й прибуде до Мілана, щоб зустрітися з інспектором Його Християнської Величності Перроном де Баскі. Просить надати йому прихисток на ті дні, поки буде в Мілані.

– Хто такий цей Перрон де Баскі? – запитала Беатріче таким старанно незацікавленим тоном, що не міг увести в оману нікого.

– Це інспектор, призначений для того, щоб перетнути всю Італію від Неаполя до Альп та оцінити сили гарнізону Неаполя й союзних військ. Ми готуємося до війни, дорогий Ґалеаццо.

– Здається, так воно і є. Треба це обміркувати. Зачекати на вас у стайнях?

– У цьому немає потреби, дорогий Ґалеаццо. Я нічого не приховую від дружини.

Шляхетним обличчям Ґалеаццо не майнуло навіть найменшої тіні, що виказувала б розчарування, яке викликала в нього необхідність залишатися в кімнаті. Відколи померла мати, Беатріче їла в спальні, у присутності Людовіко й Ґалеаццо, у похмурій, мовчазній атмосфері, хоча того ранку герцогиня Беатріче здавалася незвично веселою, як порівняти з попередніми тижнями. Енергійному й непосидючому за вдачею Ґалеаццо той період жалоби сидів уже в печінках, і він усіляко намагався уникати відвідин герцогських апартаментів із їхньою гнітючою задухою. Яким був запах у тих кімнатах, можна собі уявити вже за тим, що Ґалеаццо з більшою охотою пішов би до стаєнь.

– Хай там що, але наразі нам треба подбати лише про те, як їх розташувати. Гадаю, їх краще поселити тут, у замку.

– І треба зустріти їх із належною гостинністю й почестями, як ви вважаєте? – відразу пожвавішала Беатріче, яка побачила в цьому нагоду надягти щось яскравіше замість жалобного вбрання. – Улаштувати святковий бенкет на честь нашого союзника. Щось на зразок того, який був у Ботти, пам’ятаєте? З античними божествами, що сповіщали про подання до столу наступної страви…

Поки дружина говорила, Людовіко напружено думав, склавши долоні перед обличчям, як у молитві, щоб Господь послав йому слушні думки.

– Не знаю навіть, дружинонько. Французи витонченими смаками в мистецтві дозвілля ніколи не відрізнялися. Та й у їжі вони значно невибагливіші, аніж міланці чи неаполітанці. Я тут подумав… у нас-бо був блазень-карлик, що говорить французькою?