Марко Мальвальді - Міра людини

– Мені сказали, що ви даєте в борг під відсотки, до того ж значні суми, – промовив Леонардо, намагаючись нагадати Портінарі, у чому полягає суть роботи банкіра.

– Так воно і є, месере Леонардо.

– Я знаю, що нашому синьйорові Людовіко ви протягом поточного року надали кредит майже на десять тисяч дукатів. Запевняю вас, так багато я просити не буду. Мені треба зовсім трішки, лише щоб дожити до кінця року, коли мені мають виплатити чималі суми. Від одного лише братства мені винні за картину ще тисячу двісті лір…

– Це за ту, що називається «Пресвята Діва у скелях»? Бачив я її. Чудова робота. Ви – справжній геній, месере Леонардо.

– Дякую вам, але, бачте, річ у тім, що геніям теж хочеться їсти. І їхнім учням. Не кажучи вже про їхніх матерів.

– То це правда, що кажуть люди? Катерина, яка частувала нас оцим смачним м’ясом, – справді ваша мати?

– Правда, як і те, що Христос помер на хресті, – заявила жінка, що саме зайшла до кімнати. – М’ясо, поза сумнівом, прекрасної якості. А от мій обдарований синок навіть покуштувати його не хоче. Налити вам ще вина?

– Щиро дякую, синьйоро, я достатньо випив.

Портінарі зачекав кілька секунд, поки жінка вийшла.

– Месере Леонардо, вам відомо, як працює банк?

– Авжеж, відомо. Берете в борг під дванадцять відсотків, а потім надаєте кредит під п’ятнадцять. І оті три відсотки становлять ваш прибуток.

– Насправді не все так просто. Річ у тім, що я управляю грошима більшості населення Мілана. Усі купці й ремісники, чиї крамниці та майстерні розташовано на вулиці Зброярів, – мої клієнти. Я маю боржників навіть поміж чесальщиків Лоді.

– Радий за вас. Значить, ваші справи йдуть добре й вас не обтяжить позичити п’ятсот дукатів художникові, вашому землякові.

– Так, мені справді ведеться добре. Мушу порядкувати величезними сумами грошей. Значно більшими, аніж у мене є. Розумієте, месере Леонардо, банк чимось подібний до жонглера. Тримає в рівновазі гроші інших і щоразу, коли торкається чиїхось монет, якась їхня частка залишається йому. Але поки жонглер підкидає в повітря десяток тарілок, у руці він все одно тримає лише одну, і та – не його.

Якщо вже бути об’єктивними, то воно, по суті, так і було. Попри стотисячний грошовий оборот капітал філіалу складав усього десятину з нього – трохи менше десяти тисяч. Хоча слід зауважити, що цю промову Аччерріто Портінарі виголошував щоразу, коли мав намір відмовити кому-небудь у позиці. Зазвичай після цього Аччерріто починав пояснювати черговому небораці, що не може давати в борг абикому – хіба за наявності певних гарантій. Та оскільки його співбесідником цього разу був справжній геній, потреба в подальших поясненнях відпадала.

– Ви хочете сказати, що не можете надавати позики абикому, – відповів Леонардо, все ще усміхаючись. – І я вас добре розумію. Але я – не абихто, месере Аччерріто. Ви мене добре знаєте. Окрім свого бідняцького лахміття, маю ще дещо в заставу. Моя майстерня, мої картини. Ви добре мене знаєте, месере Аччерріто.

– Саме тому, месере Леонардо, я б нізащо не став поводитися з вами як якийсь там лихвар. За нещасних п’ятсот дукатів ви пропонуєте мені в заставу ваші роботи, що вартують удесятеро більше.

– Якби в когось були такі гроші, щоб за них заплатити, звичайно, – відповів Леонардо, сумно похитавши головою. – Ви правду кажете, мої роботи дорогі, а тому мало кому по кишені.

– Так і є. Ми з вами не у Флоренції, де вміють цінувати мистецтво й готові платити за гарні картини дзвінкою монетою.

– Тут їх теж цінують, повірте. Але грошей у людей немає. Тому вони беруть позики, щоб їх собі купити. Тут усі боргують, навіть герцог.

По обличчю Аччерріто Портінарі промайнула легка зловісна посмішка.

– Про якого герцога ви кажете, месере Леонардо? Глядіть, адже тут, у Мілані, не все так ясно. Герцог Барі, тобто Людовіко Моро, чи герцог Міланський, тобто дорогенький Джан Ґалеаццо? До речі, ви знаєте, що вас згадують у нових міських співаночках із цього приводу? Якраз чув одну вчора на вулиці біля Навільї.

І Портінарі своїм чистим дзвінким тенором заспівав:

Не ладиться в Ізабелли з Ґалеаццо в ліжку,

Кличуть майстра Леонардо, щоб поміг їм трішки:

«Швидко зроби якийсь важіль чи, може, лебідку,

Бо інакше не стоїть, біс йому в печінку!»

Сумна слава шлюбних труднощів Джана Ґалеаццо Сфорци й Ізабелли Араґонської, враховуючи тодішній брак приватності, про який уже йшлося, прокотилася по всьому Мілану. Минали місяць за місяцем, а юний герцог Джан Ґалеаццо, якому ледве виповнилося двадцять, так і не спромігся виконати свого шлюбного обов’язку із законною дружиною Ізабеллою. Незрозуміло, чи то через фактичну impotentia coendi , як стверджував Амброджо Варезе да Розате, придворний лікар та астролог, чи через несприятливе та нещасливе положення зірок, як клявся й завіряв бідолашний герцог, а чи, можливо, через особливий фізичний потяг Джана Ґалеаццо до міцних пажів, з якими він нерідко ховався за важкими шторами, як базікали по всьому місту та на його околицях. Але факт такий: протягом кількох місяців шлюб так і не увінчався, як годиться, потужним поєдинком у ліжку, і саме цим скористалися Людовіко Моро й кардинал Асканіо Сфорца, щоб примусити Джана Ґалеаццо виконати свій обов’язок. «Невиконання шлюбного обов’язку – то смертний гріх! – залякували його дядьки. – Тож якщо не хочеш горіти в пеклі, постарайся придушити твою природну відразу до жінок і зроби як треба, інакше шлюб буде анульовано, посаг твоєї дружини доведеться повернути, а ми втратимо десятки тисяч дукатів, не кажучи вже про нашу репутацію».