Майк Йогансен - Подорож людини під кепом (Єврейські колонії)

Майк Йогансен

(Єврейські колонії)

• • •

О пів до шостої на харківськім вокзалі з'явилася фігура в пальто з армійського сукна, у великому кепові й з рюкзаком через плече. Фігура промчалася коридорами і ввігнала в «зал для пасажирів першого і другого класу».

Хоча це була фігура філософського порядку (у чім переконалися добре пасажири «першого і другого класу», рятуючи свої мозолі і боки від фігуриного наступу), та все ж вона настільки поспішала, що не замислилась над отим класовим написом: «Пасажири першого і другого класу». Знищено класовий принцип у вагонах: є-бо тільки м'які й тверді вагони на наших залізницях – та ба! На вокзалах є ще й перший, і другий, і третій клас; і народ, що пахне дьогтем, махоркою і мазутом, знає, що перший і другий класи не для нього зроблені, – і йде спати долі в «третьому» класі.

Та не ці дива аналізував філософ із рюкзаком у руці. Його цікавили дві справи: перша – як живуть євреї-хлібороби в степу, друга – як поставитися до людей, що обіцяють прийти у «зал першого і другого класу» о пів до шостої ввечері та принести з собою квитки, і маршрути, і гроші, і, пообіцявши все оце, не приходять. У шість сорок євреї-хлібороби ще змагалися за право існування з людьми, що не додержують свого слова. У шість п'ятдесят євреї схитнулися і відступили, а в шість п'ятдесят п'ять у голові під великим кепом запанували цілком і безумовно ті люди, що умовляються прийти на вокзал о пів до шостої, а не приходять і в шість п'ятдесят п'ять.

Чоловік у великім кепові (це був я) рішучо насунув на лоб кепа, переклав рюкзак із лівої у праву і подався до виходу. Він знайшов нарешті формулу для такої поведінки, як Архімед колись знайшов формулу для обсягу твердих тіл. «Евріка», – сказав дід Архімед, і то було три склади. «А...» – сказав я, але то були три слова. В цей момент у вокзал укотилася група переляканих людей із жінками, дітьми, портфелями, мішками, чемоданами...

• • •

Не буду згадувати, як прощалися з дітьми і з подругами, як неслися в вагон твердого типу, як провідник не пускав у вагон, як частина зосталася на пероні, як ті, що поїхали, захопили з собою всі літери* – і ті, що треба, і ті, що не треба; як дізнавалися, хто саме найбільше винуватий в усьому, як пішов дощ, як рушив потяг, як складали тексти телеграм і писали розписку, що її мав підписати агент ОДПУ*; не буду цього згадувати, бо все те давно розписано в дешевих гумористичних журналах, і автори того давно вже пропили свій гонорар, хто в себе вдома, а хто і в підвалі «Заря Востока» чи в Літературному будинкові*.

Признаюся тільки, що люди ці були – змішана робітничо-письменницька делегація до єврейських колоній у степовім краю. Спробую дати портрети декого з делегатів.

Насамперед – я. Знявши кепа, пальто і уклавши рюкзака на полицю, я показався здоровим хлопом літ тридцяти двох, із засмаглим обличчям і з люлькою в зубах. Одягнений я був у сірі штани і зелений джемпер, у лівій руці я тримав про всякий випадок бутерброд із сиром. Уважний читач помітить, що все це рихтування зоставалося при мені увесь час через усеньку ту подорож, – зник тільки бутерброд із сиром, все ж інше залишилося як було.

Моїм співбесідником був Ман. Ман – це єврейський письменник (а я письменник український). В усіх колоніях спершу гадали, що єврейський письменник – це я, а не той невеликий чоловік із м'якою русою борідкою, з блакитними задумливими очима, з тихим музичним голосом і з паризькою французькою вимовою.

Ман – француз. Він десять років жив у Парижі й над усе поважає поезії Андре Шеньє*. Крім того, він – єврейський письменник.

Здається, що ми були в «тамбурі». Французи називають tambour'ом простий військовий барабан, у нас же так називається ота сама частина вагона, звідки легко пройти в убиральню і де «пасажирам під час руху потяга стояти забороняється». З нами був іще хлопець із бібкурсів – це був третій, а решта делегації була у вагоні, де забороняється тільки «плювати, сорити, ламати попільниці, їздити без квитка, возити коней і тормозити потяг без достатніх причин», а стояти можна, скільки серце хоче.

Третім порушником залізничних правил був бібкурсант, а щоб коротше сказати – слухач Всеукраїнських короткотермінових курсів бібліотечної справи. Бібкурсант був комсомолець, поважав нову українську літературу і мав удосталь цигарок у коробку і ще цигарки в грудній кишені пальто, бо ж запас їсти не просить.