Марко Мальвальді - Міра людини

– Отже, ніяких ускладнень.

– Ніяких ускладнень. Але саме в цьому і полягає складність. Чому Моро дозволяє нам спокійно пройти через його землі? Наше військо значно більше, ми можемо знищити його будь-якої миті.

– У нас немає таких намірів. Наші цілі й цілі Моро збігаються. Ми всі хочемо прогнати Араґонів із Неаполя.

– Його Величність хоче прогнати Араґонів із Неаполя, щоб заступити їхнє місце, – задумливо вів далі де Коммін. – Але, звичайно, війська поведе не Його Величність. Їх поведете ви, герцогу, і Моро в цьому не сумнівається.

Герцог (Орлеанський) повернувся до герцога (того, другого).

Ні для кого не було таємницею, що Луїджі ді Валуа, герцог Орлеанський, спав і бачив себе на чолі Міланського герцогства, тому що його бабця Валентіна Вісконті була прямою родичкою справжніх герцогів Мілана, у яких Сфорци свого часу поцупили титул. Якби герцог Орлеанський – вибачте, що уточнюю, але ж тут цих герцогів розвелося, як собак! – мав змогу сам вирішувати, що робити, то непевне очолив би військовий похід на Мілан, щоб звільнити місто від узурпатора й прибрати до рук те, що належало йому по праву. Адже Амвросіанське герцогство було дуже багатим, квітучим, і зазіхальників на нього було чимало.

Але герцог Орлеанський не мав змоги чинити так, як йому заманеться, він мав слухатися наказів короля. Його короля. Тобто отого придуркуватого сварливого недомірка, про якого ішлося раніше і який був нездатний завоювати навіть калюжу, не те що королівство!

Чому Моро не лякала така можливість?

– У Моро є всі підстави, щоб боятися нашої військової присутності на своїй землі, але очевидно, що він зовсім не боїться, – сказав де Коммін, виголошуючи думки герцога (одного з двох, вирішуйте вже самі якого!). – Гадаю, що його довіру засновано не на дипломатії і не на фінансах.

– А на чому ж тоді?

– При дворі Людовіко служить один геній, якого кличуть Леонардо. Леонардо ді сер П’єро да Вінчі.

– Я багато чув про нього. Кажуть, він дуже талановитий художник.

Насправді Орлеанському герцогові було добре відомо, хто такий Леонардо. Але для дипломата завжди вигідно вдавати себе більшим невігласом, аніж він є насправді.

– Ви про нього чули. А я бачив його роботи. Він не лише художник, а й інженер, майстер із виготовлення воєнного спорядження. Пару років тому я бачив дуельний лицарський поєдинок, у якому Ґалеаццо Сан-Северіно бився в особливих золотих латах. Повірте, там один шолом важив більше, аніж чоловік, який його надівав! Але вершник у ньому рухався так невимушено, ніби шолом був пушинкою! Багато хто потім казав мені, що ті лати було устатковано цілою системою важелів та шківів, щоб збільшити силу лицаря. А один чоловік, який колись працював у майстерні Леонардо, розповідав мені про бомбарди, що рухалися як стінобитні пристрої, і ще багато чого…

– Що вас лякає, герцогу?

Герцог де Коммін глянув прямо в очі своєму шляхетному колезі:

– Кажуть, месер Леонардо винайшов особливі лати, здатні воювати самостійно, без лицаря всередині. Із приводом від великих пружин, розташованих у клітці грудної частини, які урухомлюють механізми. Не знаю, чи це правда. Не знаю, чи правда, що він здатний винайти й розробити інші види зброї, ще небезпечнішої, але не можу повністю відкинути такої імовірності. Якби ви самі побачили Сан-Северіно в бою, то відразу б зрозуміли. Він рухався не як звичайна людина, а як щось неприродне. Вирушати в похід через землі противника, що може застосувати проти нас якусь невідому нам зброю, було б дуже небезпечно.

Поки де Коммін говорив, мізки герцога Орлеанського працювали так швидко, що ледве не закипіли від напруги.

Справді, не дізнатися нічого про зброю ворога було б ризиковано. А ще краще було б самим заволодіти тією зброєю. Та намагатися викрасти зброю було небезпечно, а от викрасти креслення – значно простіше.

А месер Леонардо не просто їх будував. Месер Леонардо їх придумував. Робив розрахунки, вимірював, а головне – малював, креслив, до того ж із такою точністю та ясністю, яких раніше не бачили й не чули. Герцог сам переглядав малюнки й креслення маестро та залишився від них у захваті. Створити будь-який пристрій на основі тих малюнків і креслень було б значно простіше, аніж викрасти його самого. Один із таких малюнків або їх усі.

Не було сумніву, що Леонардо мав таємний зошит із нотатками. Такий був у кожного математика чи майстра в ті часи: їхній рятівний круг і їхнє багатство. Якби вони завзято поширювали всі ті знання, які здобули завдяки тяжкій праці та багатолітнім зусиллям, то ніхто б не вважав їх великими. Саме в цьому полягає наукова хитрість: коли вона стає надбанням мас, її вже не можна використовувати для особистого прибутку.