Марко Мальвальді - Міра людини

– А от ти мені здаєшся стривоженим, Людовіко, – вів далі Ґалеаццо, переходячи на «ти», як то завжди робив, коли залишався з тестем наодинці.

– Як завжди, Ґалеаццо.

– Ти не був таким, поки не побачився з маестро Леонардо.

Людовіко зиркнув на зятя, але той зі щирим виразом обличчя витримав його погляд.

Ґалеаццо Сан-Северіно був із тих людей, хто дістав у спадок від батьків усе, про що можна мріяти, окрім імені. Що гарний – то гарний, це всі бачили. Мужній і сміливий, на відміну від Людовіко, що мали змогу зауважити всі міланці, присутні на великому турнірі, влаштованому з нагоди одруження Людовіко з Беатріче д’Есте. Тоді Ґалеаццо вибив із сідла, проштрикнув мечем чи підняв на сміх усіх супротивників, зламавши дванадцять ворожих списів із такою легкістю, яку доречно було б назвати знезброювальною.

Це правда, що Ґалеаццо до того ж був ще й розумний і досить-таки уважний; щоб зрозуміти це, достатньо було поговорити з ним кілька хвилин. Та найголовніше – Ґалеаццо Сан-Северіно мав неймовірний талант дипломата. Це знали Моро і ще декілька людей. Зять, про якого мріє кожен батько для власної доньки, якщо не враховувати, що йдеться про п’ятнадцяте століття, й іще одну деталь: він не успадкував від батьків дворянського імені й титулу. Ґалеаццо був сином вояки, а деякі проблеми з народженням важко виправити.

У всьому Мілані нелегко було знайти інших двох чоловіків, які б так добре розуміли один одного, як Ґалеаццо й Людовіко. Обом довелося боротися за титул, якого вони не отримали від народження, але який, на їхню думку, мав належати їм по праву, зважаючи на їхні особисті риси.

– Так і є. Я боюся, дорогий Ґалеаццо, що мені не доведеться коли-небудь побачити цієї триклятої статуї. До того ж із розмов маестро Леонардо останнім часом узагалі зникли згадки про мого батька. Тепер він завжди говорить лише про «коня». Те, що на спині в нього має бути ще й Франческо Сфорца, здається справою другорядною.

– Якщо ти так хвилюєшся за долю вершника, можу тебе заспокоїти. Пам’ятаєш, як маестро Леонардо посадив мене в сідло?

– Я і досі дивуюся, як тобі вдалося тоді в ньому втриматися, – промовив, усміхнувшись, Леонардо, – з отим крилатим змієм, що вилітав у тебе із шолома…

Ґалеаццо й собі всміхнувся. Той вихід на турнірне поле в золотих латах був одним із найтріумфальніших і найабсурдніших моментів його життя. І отой шолом, що перетворювався на крилатого змія, із хвостом, який звивався донизу широкими спіралями, перш ніж торкнутися крупа коня. Один він, напевне, важив сотню фунтів!

– Насправді змій лапами спирався на сідло. Тож сам кінь підтримував мені голову. Все було врівноважено. Леонардо – майстер на такі штуки!

– Сподіваймося, – невпевнено відповів Людовіко. – Отже, щодо вершника можна не хвилюватися. А от щодо коня…

– Він місяцями стирчав у моїх стайнях, вивчаючи мого сицилійського чистокровного скакуна. Виміряв його від копит і до холки, у найдрібніших деталях.

– У найдрібніших деталях? – реготнув Людовіко. – Знаючи маестро Леонардо, уявляю собі, які деталі зацікавили його найбільше.

– Людовіко, Леонардо знає, що робить, – серйозно зауважив Ґалеаццо.

– Авжеж. Але проблема полягає в тому, що він не робить того, чого не знає, – відповів Людовіко, знову насупившись. – Я не сумніваюся, що він уміє зробити чудову скульптуру коня. Я сумніваюся, що він здатний її відлити. Мені повідомили, що він спілкувався із кількома найкращими майстрами, як Санґалло, радився із Франческо ді Джорджо, і обидва не дуже впевнені в результаті. Нам знадобиться секретне мистецтво французів. Мистецтво литва. Кращих за них немає.

– Лише в цьому, – відповів Ґалеаццо обережно, второпавши, що думки Моро пішли в зовсім іншому напрямку.

– Але нам би й цього вистачило, – сухо відповів Моро.

Обидва замовкли, ніби між ними опустили скляну стіну, – звичайно, йдеться про образне порівняння, адже в той час іще не вміли виробляти скло, інакше навіщо було б завішувати вікна шматками тканини, змоченими в скипидарі. Але попри мовчанку обидва думали про одне й те саме.

Який сенс мати у своєму розпорядженні загін лицарів, – сміливих і відважних лицарів, як Ґалеаццо Сан-Северіно, або просто достатньо п’яних, щоб відчайдушно кинутися в битву, – якщо проти них виставляють цілу батарею канон, здатних перетворити їх на конфеті? Не кажучи вже про те, що в Моро таких загонів і не було.

В Італії в епоху комун, де неймовірна кількість міст, замків, фортець розважалися тим, що без упину воювали одне з одним, містяни й селяни рідко брали участь у битвах, хіба вимушено, а здебільшого відігравали роль жертв. Жодне місто не мало власного постійного професійного війська патріотів, готових віддати своє життя для блага рідної землі. Зазвичай військові справи довіряли професійним воякам з їхніми капітанами на чолі, таким, як Джон Гоквуд, один із найвідоміших вільнонайманих воєначальників-кондотьєрів того часу. От він справді мав кінний пам’ятник на свою честь, і справді заввишки понад сім метрів. Але слід вказати, що мистецький витвір, знаний під назвою «Надгробний кінний пам’ятник Джонові Гоквуду», насправді був фрескою, яку Паоло Уччелло написав на стіні в соборі Санта-Марія-дель-Фйоре у Флоренції, і обмежений був двома вимірами.