Марко Мальвальді - Міра людини

– З волі вашої милості, – обережно відповів Леонардо.

Завжди було нелегко второпати причину виклику Людовіко. Його могло спричинити захоплення, як після Свята Раю, коли синьйор Мілана розхвалив Леонардо за його організацію перед усіма придворними, а могло бути і якраз навпаки.

– Ходіть, ходіть сюди! – сказав Людовіко зі стриманою усмішкою. – Месере Ботта, здається, вас кличе камерарій.

Це було не дуже ренесансне запрошення панові збирачу податків щезнути з очей герцога якомога швидше, бо синьйор Мілана бажав поговорити з Леонардо віч-на-віч. Берґонціо Ботта, який, ще не розігнувшись після прощального поклону, почав задкувати, хутенько обернувся й підтюпцем поспішив до церкви Святого Духа. Людовіко мовчав, оглядаючись довкола й не зупиняючи погляд на Леонардо. Врешті повільно рушив до широкої південної брами, кивком пропонуючи Леонардо йти слідом.

– Ваша милість сьогодні вранці перебуває в особливо піднесеному гуморі, – спробував Леонардо в такий спосіб прозондувати настрій свого роботодавця.

– Так воно і є, маестро Леонардо, – відповів Людовіко на ходу все з тією ж усмішкою. – І знаєте чому?

– Сподіваюся, ваша милість буде таким люб’язним, що поділиться зі мною причинами своєї радості.

– А тут немає ніякої таємниці, – відповів Моро, – уже немає. Імператор Максиміліан Габсбурзький зробить нам честь, заручившись із нашою улюбленою племінницею Б’янкою Марією якраз перед Святим Різдвом. Рід Сфорц породичається з імператором, маестро Леонардо!

Он воно як! Протягом багатьох місяців Людовіко намагався втюхати Б’янку Марію Максиміліану Габсбурзькому, імператорові Священної Римської імперії, підлещуючись до нього з нескінченними обіцянками вічної дружби, а найголовніше – з таким приданим, що аж страшно робилося. У закутках герцогського двору пліткували про чотириста тисяч дукатів, тобто половину річного прибутку цілого герцогства. Для порівняння: це якби чинний міністр економіки пообіцяв свою доньку в дружини президентові Сполучених Штатів, із приданим, що дорівнює половині державного бюджету Італії, – тобто кругленькою сумою, де рахунок іде на мільярди.

– Шлюбний кортеж вирушить на початку листопада, маестро Леонардо. І, як ви розумієте, буде нелегко організувати від’їзд нареченої, підготувати до подорожі всі наші речі, прикраси, почет отут, у замку. Хоча останнє, мабуть, не спричинить особливих труднощів. І знаєте чому?

Ой-ой-ой!..

Людовіко Моро відзначався особливо високим рівнем освіти навіть для осіб його сану, хоча й без упору на античну грецьку філософію. Попри це виникало враження, що він без зайвих труднощів засвоїв діалектичні прийоми Сократа, які передбачали, що найефективніший спосіб отримати від співбесідника бажану відповідь – загнати його в куток. Як казали при дворі, коли Моро починає цілувати тебе в шию, гляди, щоб він за мить не вчепився тобі в горлянку.

– Ні, ваша милосте.

– Бо для приготувань у нас є оцей чудовий двір, – промовив Людовіко, широко змахнувши рукою в бік Збройного двору, оточеного замком, – оцей просторий, широкий двір. А прямо перед ним… – Людовіко вже дійшов до брами й указав долонею на величезний пустир навпроти звідного моста. – А перед ним, як бачите, ще більший майдан, бездоганно вирівняний, вичищений від бур’янів. Інакше кажучи, месере Леонардо, абсолютно порожній.

І погляд Моро, до цього спрямований на майдан, уперся в Леонардо. Губи ще кривилися в усмішці. Очі – ні.

Минуло чотири роки, відколи Людовіко офіційно замовив Леонардо роботу, яку той вихвалявся зробити краще за будь-кого. І десять років відтоді, як да Вінчі поклявся, що справді на таке здатен.

Десять років тому Леонардо звернувся до Людовіко Моро з довгим листом, у якому переконливо повідомляв, що знає, як проектувати бомбарди, створювати підземні річки та канали, будувати неприступні замки, – і лише в самому кінці цього листа згадував про те, що вміє ще й трішки малювати. Той факт уже сам по собі звертав на себе увагу, якщо пригадати, що да Вінчі запросили до Мілана як музиканта, гравця на ручній лірі (алгарі) власного виготовлення. Особливо вразила Людовіко Моро в тому листі ось яка фраза: «Я зумію створити бронзового коня, що стане безсмертним і вічним пам’ятником на згадку про великого синьйора – вашого батька – й усього славного роду Сфорц».

Та обіцянка перетворилася на придворну посаду, завдяки якій Леонардо отримав житло – двоповерхову майстерню біля Собору в Старому дворі, у якій працював, а до житла – теоретично! – чималу платню. Але з роками та обіцянка, на погляд багатьох, дедалі більше скидалася на пустопорожнє вихваляння. Серед цих багатьох був і сам Моро.