* * *
– Але ж це неможливо!
Чоловік у рожевому різким жестом зачинив скриню. За ним спостерігала жінка зі смаглявим обличчям, років п'ятдесяти. Вона стояла, із задумливим виглядом уперши руки в боки.
– Ти міг залишити його в себе в кабінеті, нагорі.
– Неможливо! Я добре пам’ятаю, що поклав його тут, ще й місяця не минуло!
– Ну, якщо це було місяць тому…
Чоловік у рожевому похитав головою, зиркнувши на скриню так, ніби то була її вина. Потім перевів погляд на жінку. У нього було незвичайне обличчя, занадто вродливе, як для чоловіка, обрамлене довгим світлим волоссям, у якому вже пробивалася перша сивина, хоча в бороді її поки що видно не було. Очі, зазвичай доброзичливі, зараз примружилися від роздратування, яке здебільшого можуть викликати лише батьки.
– Катерино, полиште ваш сарказм! То дуже важливі креслення, я ж не можу носитися з ними просто так!
– Ну то, може, їх узяв Салай? Ти ж бо сам казав, що він здатний поцупити все, що завгодно, якщо воно не прибите цвяхами до підлоги…
Охоплений якраз у ту мить власними думками, – а таке з ним траплялося часто! – чоловік повернувся й рушив до сусідньої кімнати, на ходу продовжуючи розмову:
– Джакомо добре знає, що йому не слід чіпати моїх записів. Інакше скуштує березової каші, а поза тим залишиться без вечері.
Досі порпаючись у паперах на столі, він і надалі звертався до жінки:
– До речі, Катерино, коли вже зайшло про вечерю… Може, цілий півень – то забагато на трьох? Я б попросив вас заощаджувати. У нас ще є квасоля й ріпа… Гадаю, цього вистачить.
– Ага, хіба що тобі! Та й тобі б не завадило попоїсти м’яса! Відколи я сюди приїхала, ти зовсім схуд! Усього за три місяці втратив десяток фунтів.
– Усього лише три місяці, а мені здається, ніби десять років, – буркнув чоловік, шукаючи собі далі. – Ви ж бо знаєте, що я не їм плоть мертвих тварин, не їстиму ні сьогодні, ні завтра, ні ще коли-небудь! А худну я через оту незносну кінську статую. І через оті трикляті креслення, біс його знає, куди вони могли подітися…
– Аркуші самі по собі не ходять, сину мій.
– А от матері часом ходять, але недостатньо, Катерино, матінко моя. Отже, може, ви таки підете кудись подалі й не будете плутатися в мене під ногами?
– Замолоду ти не був таким нечемою. І таким жадібним.
– А вам про це звідки знати? Вас усе одно поруч не було. А щодо жадібності, то з вами мимоволі доводиться стати таким. Мені вже два місяці не платять. Ану, відійдіть. – Чоловік рукою відсторонив матір, рушив до курника й став нишпорити по клітках.
– Я ними курячі клітки не чистила, – терпляче зауважила Катерина.
– Мене б не здивувало, якби воно справді так і було, – відповів чоловік, підводячись і поправляючи пасок на камзолі. – Наче такого ніколи раніше не траплялося!.. Хвилинку, тут у мене майнула думка…
Досі тримаючись правою рукою за пасок, він засунув ліву за пазуху свого рожевого вбрання й виштовхнув з-під нього донизу зошита, набитого купою аркушів і клаптиків паперу. Поклав на стіл, обережно розгорнув і витяг два аркуші жовтуватого пергаменту, на яких було накреслено коня із численними примітками та замальовками навколо. Чоловік ляснув себе рукою по лобі й звів очі до неба.
– То вони весь цей час були при тобі? – реготнула Катерина.
– Я запхав їх туди днів зо два тому, перш ніж піти до замку, – відповів син, поглядаючи скоса на матір, щоб зрозуміти, чи вона сердиться. – Вибачте, Катерино!
– Міг би кликати мене мамою, хоча б інколи.
– Вибачте, мамо. Вічно я щось гублю!..
Його перебив гучний грюкіт у двері. Катерина не обернулася, а чоловік спритно оминув її і пішов відчиняти. Не те щоб він соромився своєї матері, не думайте. Ну, хіба що зовсім трішечки. Все залежало від того, хто приходив. Але в ту годину відвідувач міг бути лише один.
Чоловік у рожевому відчинив двері й побачив перед собою невисокого літнього чоловіка в чорному оксамитовому одязі, без головного убору, який він із ввічливості тримав у руці. Слуга, хай і вищого щабля, але все одно – слуга.
– Месер Леонардо да Вінчі? – запитав відвідувач.
– До ваших послуг, – відповів чоловік.
– О, месере Леонардо, яка приємність вас бачити!
Стоячи майже в центрі великого подвір’я, знаного як Збройний двір, Людовіко Моро кивнув Леонардо, щоб той підійшов ближче. Поруч із ним топтався худорлявий, схожий на яструба збирач податків до герцогської казни, високоповажний кавалер Берґонціо Ботта, як завжди – зі здоровенною бухгалтерською книгою в руках.
Читать дальше