Марко Мальвальді - Міра людини

На думку отця Сансоне та його владного колеги з Рима, цього ніяк не можна було допустити. А тому він щосили намагався обгудити ченця Джуліано. Інколи що менше кажеш, то краще: отже, той францисканець, який гримким голосом закликав до відділення Міланської церкви з її покровителем святим Амброзієм від Римської будь-якими засобами (до стукання касками по асфальту тоді ще не вдавалися!) – то був не найкращий подарунок долі, ось як.

Однак процес над ченцем, що його урухомив Сансоне, швиденько й уміло спустили на гальмах у чисто ренесансовому стилі. Придворні поети склали вірші, які передавали з уст в уста по всьому місту, куди не поткнешся. Вулицями навколо Бролетто, вздовж Навільї звідусіль лунав сонет Беллінчоні «О Мілане християнський!» та секстина такого собі Джакомо Альф’єрі, добре знаного тоді й справедливо забутого нині, у яких дякували Небесам за те, що до Мілана послали брата Джуліано. Обидва витвори – бридкі, але неймовірно дієві. Так Моро вдалося заручитися підтримкою жителів міста ще до того, як герцогський двір затиснув Курію в лещата між власною свідомою волею та несвідомою волею натовпу.

– Я добре знаю, що ченця Джуліано виправдали за християнськими канонами, – відповів отець Сансоне, важко зітхнувши. – Брат Джуліано – доброчесний вірянин, його проповіді народжено з великого завзяття. З великого завзяття й великої любові до своєї пастви. Ченець Джуліано, поза сумнівом, уміє розмовляти з народом, тому що каже те, що людям хочеться почути.

Цим священнослужитель ганебно нагадував Людовіко, що прихильність народу – явище скороминуще. І що нині народ був явно не на боці Моро.

Податок на сіль і решта введених нещодавно чиншів не викликала великого захвату в підданих, а тому популярність Людовіко останнім часом дещо похитнулася. Якби в той час уже було узвичаєно опитування, то засідання Ради щовівторка напевне розпочинали б із загального аналізу рейтингу Моро та обговорення способів його підвищення. Але в ту епоху про статистику ще навіть не чули, поняття пересічного громадянина не існувало, а тому народ міг висловлювати свою думку про владу лише шляхом оплесків. Або повстань.

– До того ж ченця Джуліано, зважаючи на його немалий розум, – вів далі отець Сансоне, – важко змусити мовчати. Коли він виступає із проповіддю в церкві Сан-Франческо, там і курці ніде клюнути. Люди з’їжджаються звідусіль, аби його послухати, і виходять просвітленими. Можливо, слід було б…

Але що там слід було б зробити, отець Сансоне так і не встиг сказати, тому що саме в ту мить Людовіко підвівся з трону.

Якби ми з вами були родом із Лоді, то сказали б, що зріст Людовіко Моро був десь чотири лікті із п’яддю. А якби нам спало на думку перевести це в одиниці виміру, звичні тоді для Мілана, то виявилося б, що в ньому майже три лікті. За десятинною системою синьйор Мілана був метр дев’яносто заввишки, а якщо додати до цього крижаний погляд і довгий строгий плащ із чорної парчі, то не дивно, що коли Людовіко Моро вставав, присутніх справді охоплював страх.

Підвівшись, Людовіко повільно підійшов до францисканця і легенько взяв його під лікоть.

– Ходімо, ваша превелебносте, – промовив він солоденьким голосом, але випромінюючи усвідомлення того, хто знає, що вселяє повагу, – хочу вам дещо показати.

І все ще тримаючи його під лікоть, змусив серйозного й водночас переляканого священика перетнути всю залу та підвів його до стіни, на якій була чудова фреска із зображенням плану міста.

– Бачите, пресвятий отче, Мілан – це велике колесо. – Моро рукою намалював у повітрі широке коло, вказуючи на кріпосні стіни, що захищали місто, а відтак ткнув пальцем у центр мапи, неподалік Собору. – Мілан – це колесо, а церква в ньому – то його маточина. Міцна, надійна й пряма маточина. Але знаєте, що станеться, якщо ця церква залишиться нерухомою?

Палець Моро й надалі малював у повітрі кола щоразу меншого діаметра, аж поки не обвів спіраль навколо Собору й там не зупинився.

– Колесо може крутитися, крутитися й крутитися, але ті, хто тут живе… – Моро широко розвів руки, – нікуди не дістануться.

Після цього права рука Моро по-дружньому, але твердо лягла на плече францисканця:

– Ви ж бо мене розумієте, превелебний отче?

– Розумію, розумію, синьйоре посол. Прошу вас, не картайтеся через це! Запевняю, нам ще й не таке доводилося бачити!

– Мені не залишається нічого іншого, як перепросити за мій непристойний вигляд, але…