Марко Мальвальді - Міра людини

А Людовіко Моро, герцог Барі й синьйор Мілана, дурником точно не був.

– Яка честь, – промовив він, сидячи на своєму троні, – сам генерал ордену францисканців просить прийняти його як простого громадянина. Чим ми зобов’язані візитові в такій незвичайно скромній формі?

– Я – лиш простий францисканець, ваша милосте, – відповів Франческо Сансоне. – І не розбещений почестями та розкішшю. А втім, питання, яке я хотів би виставити на розгляд блискучого розуму вашої милості, потребує так мало часу, що було б занадто просити для цього приватної аудієнції.

Ласкаво просимо до епохи Відродження, де кожну фразу продумують і відточують, ніби ювелірну прикрасу, кожне слово в ній ретельно зважують, і лише після цього саму прикрасу виставляють на загальний огляд – не для того, щоб показати її красу, а щоб продемонструвати владу того, хто її надіває. І де значення будь-яких висловлювань треба оцінювати з огляду на те, кому вони належать, хто їх слухає, хто при цьому присутній і відсутній, чиї імена згадано, а надто – чиї замовчано.

Якщо двома словами: Людовіко Моро зустрів ченця, назвавши його не на ім’я, а за титулом, а також висловивши свою прихильність через те, що той явився до нього як простий громадянин; це означало також, що ченець, хоч і був проводир францисканців, не важив ані сухої груші ні для нього особисто, ні для решти Ради. На те ченець відповів, що в нього малися й інші засоби, офіційніші, урочистіші й неуникніші, щоб добитися уваги Моро. При цьому Сансоне назвав його «ваша милість», а не «ваша світлість», як слід було у звертанні до герцога, натякнувши на те, що для більшості Італії той був усього-навсього самозванець.

– Я потішений вашою увагою, отче, – відповів Моро. – Отже, кажіть. Ми з Радою готові вас вислухати.

– Ваша милосте… даруйте, але я щось не бачу Його Преосвященства єпископа Комо. Сподіваюся, він не прихворів.

– Ніяких хвороб, отче. Останнім часом ми скоротили кількість радників, адже сорок два – це забагато, враховуючи те, що за останній рік кількість позовів і звертань до Ради значно скоротилася.

«Звісно, – міг би відповісти на це ченець, – якщо раніше сорок два було забагато, то шість зараз – дещо замало, не кажучи вже про те, що серед цих шести немає жодного священнослужителя – навряд чи це проста випадковість». Отець Сансоне прокашлявся й повів далі:

– Ваша милосте, я тут на прохання нашого ордену: чи не могли б ви знову розглянути справу ченця Джуліано да Муджі, який і надалі проповідує всупереч правилам ордену й постулатам Святих текстів?

– Навіть не знаю, отче, що тут можна вдіяти, – відповів Моро після того, як грізно поглянув на кожного із членів Ради.

– То ви хочете сказати, що синьйор Мілана не в змозі змусити замовкнути якогось там бідного францисканця?!

Звичайно, не треба бути якимось там видатним ясновидцем, щоб зрозуміти отой натяк, який крився в запитанні ченця, а надто висловленому в такій формі. І якщо його зрозуміли читачі, то не міг він укритись і від будь-кого із членів Ради. Або від Людовіко Моро.

– Брата Джуліано вже арештовували й судили місяців шість тому з вашої ж ініціативи. Оскільки я не проводир релігійного ордену, то наказав, щоб процес переглянули, передавши його під головування Його Преосвященства архієпископа Арчимбольді. Вам добре відомо, який був вирок.

Отець Сансоне тяжко зітхнув.

Процес-фарс над Джуліано да Муджею був повністю задумом Моро. Усі свідки (за дивним збігом – невірники, і за дивовижною випадковістю – з придворних Людовіко) із захопленням розхвалювали проповіді ченця й применшували чи вдавали, що не пам’ятають його нападок на Римську церкву. І то були ще квіточки.

Ченець Джуліано не обмежувався обвинуваченнями Римської курії в корупції, зажерливості, гріховності й занепаді духовних цінностей; таким уже грішили й інші до нього, зокрема й той домініканець із хриплим голосом, Джироламо Савонарола, який здобув слави наврочителя, передбачивши смерть Лоренцо Медічі й інші нещастя, що повністю та своєчасно збулися.

Ні, брат Джуліано стверджував, що Церква ломбардської столиці могла стати незалежною від Римської. Як і Савонарола, що ставив за мету добитися незалежності монастирів. Але Джуліано хотів ще й переконати Мілан відокремитися від Рима. Мілан – місто, яке тоді перетворювалося на найбагатшу провінцію Італійського півострова, приваблюючи найталановитіших митців, залучаючи до роботи в розташованому поряд Павійському університеті найкращих лікарів, найблискучіших математиків і щедро оплачуючи їхню працю.