Марко Мальвальді - Міра людини

Джоаккіно да Бренно – ченець-єзуїт, непримиримий проповідник, трибунний оратор і порушник спокою.

Еліджо да Варраміста – єзуїт і спеціаліст-графолог, який добре знається на траттах і векселях, сам колишній банкір, що прийняв сан дорогою до Мілана.

Джуліано делла Ровере – кардинал, який ще не перетравив остаточно виборів Папи Римського (у них переміг його суперник із роду Борджа, Олександр VI).

Чоловік на мить зупинився, перш ніж зайти.

Який сенс озиратися, щоб перевірити, чи за ним не слідкують! Вхід до замку височів на одному зі старих пагорбів Мілана, на темній, укритій багнюкою вулиці, куди потрапити можна було, лише пройшовши такими самими темними й укритими багнюкою провулками, і навіть якби комусь і спало на думку стежити за ним, переслідувач уже давним-давно відстав би, незважаючи на яскравий рожевий колір убрання чоловіка.

Сказати по правді, він і сам іноді побоювався, що заблукає. Таке вже сталося одного разу, коли він загубився в тісних завулках навколо замку. Звичайно, у тому була частка його вини: він ніколи не грішив особливим умінням орієнтуватися на місцевості. Але тут треба додати, що була в цьому й вина самого міста, зведеного абияк, без чіткого плану, без певної форми, без загальної концепції. Його слід було б відбудувати заново, це місто. Переробити все із самого початку. Радикально, інакше. Так, як іще ніхто не будував. Місто на багато поверхів, наприклад. Знизу догори, від води й до неба. Місто, збудоване якраз навпаки тому, як будували в давнину, де нагорі жили бідняки, а багаті – ближче до землі, як у тих римських інсулах, описаних у книзі Вітрувія. Який молодець Франческо ді Джорджо, що переклав її з латинської, воно того варте! Добре, що він її купив! Хай і витратив на неї купу грошей, але книжка наштовхнула на стільки нових ідей…

Чоловік у рожевому тріпнув головою, бо зрозумів, що загубився – поки що у власних думках. Таке з ним ставалося часто, і то були найкращі хвилини прожитого дня. Але зараз не було часу на фантазії. Зараз треба було діло робити.

Спокійно, хоча й не без хвилювання в душі, чоловік постукав у ворота. Майже відразу почувся скрип, засвідчивши те, що йому відчиняли, і з непроглядного мороку вулиці вхідний дворик, здавалося, майже сяяв.

Лише одне слово:

– Заходьте.

І чоловік зайшов, залишивши морок за плечима.

Перше, що впадало в око, коли доводилося зайти до Радницької зали, – брак світла.

Хоча була лише середина жовтня, у Мілані вже стояли холоди, а тому слуги ще до повернення синьйорів із Віджевано поспішили завісити вікна полотном: білими шматками тканини, просоченими в скипидарі, щоб зробити їх якомога прозорішими. Хай через них і проникало обмаль світла знадвору, зате не видно було, що відбувається всередині. Для тих, хто жив у замку, то була зала Скарліоні – через чудернацький біло-червоний зиґзаґоподібний малюнок оздоблення стін, який тоді так називався; а для більшості жителів Мілана то була Радницька зала – зала, де зазвичай збиралася Таємна рада. Шість чоловік – найвпливовіших осіб Мілана, а з ними – їхній правитель, найвпливовіший з усіх.

– Запросіть наступного, каштеляне!

Бернардіно да Корте, каштелян брами Джовіа, кивнув, потягнув на себе важкі дерев’яні двері й проголосив:

– Його Превелебність настоятель ордену францисканців Франческо Сансоне да Бреша!

Щовівторка та щоп’ятниці тут улаштовували слухання, на яких розбирали спори та скарги. Два дні на тиждень Людовіко Моро, герцог Барі, – що не заважало йому бути ще й синьйором Мілана, – виділяв на те, щоб вислухати й надати кілька хвилин усім, хто звертався до нього з проханням розв’язати певну проблему. Будь-яку проблему будь-якого громадянина-жителя Мілана, що означало будь-якого платника податків, які ввів Моро, за винятком тих, хто їх не платив із великої милості самого герцога. Міланець, який платив податки, мав право бути вислуханим ще й тому, що платити йому доводилося чимало.

Але настоятель францисканського ордену не був підлеглим громадянином Мілана, узагалі не був чиїмось підлеглим. За правилами логіки він не мав ніякого права скористатися ні хвилиною того дорогоцінного часу, який Моро виділяв для своїх громадян, вислуховуючи скарги бідняків замість того, щоб приборкувати непокірних послів, гарячих скакунів і сумирних служанок. Та якщо міркувати тверезо, з другого боку, відмовитися прийняти проводиря ордену, який прийшов наче простий громадянин, було б дурницею.