Марко Вовчок - Максим Гримач

Не за вас се діялось, — давно колись, як панувала на Вкраїні удвійзі Польща і Московщина. Московщина обладувала Україною сьогобочною. С. 125. …як панувала на Вкраїні удвійзі Польща і Московщина. Московщина обладувала Україною сьогобочною . — Російсько-польська війна 1654–1667 рр. закінчилась Андрусівським перемир’ям 1007 р., за яким Лівобережна («сьогобочна») Україна і Київ з прилеглими містечками і селами залишилися у складі Російської держави, а Правобережна («тогобочна») Україна, крім Києва, відійшла під владу Польщі. С. 125. …як тепер по Збручеві. — Збруч — річка на межі Тернопільської і Хмельницької областей, що розділяла в ті часи Східну і Західну Україну. С. 125. …против Черкас, нижче Домонтова . — Домонтов — містечко на Дніпрі, колишнього Золотоніського повіту, Полтавської губернії (тепер — Черкаської обл.). Застави хоч стояли, та не густо; сторожа не пильнувала так, як тепер по Збручеві С. 125. …як тепер по Збручеві. — Збруч — річка на межі Тернопільської і Хмельницької областей, що розділяла в ті часи Східну і Західну Україну. С. 125. …против Черкас, нижче Домонтова . — Домонтов — містечко на Дніпрі, колишнього Золотоніського повіту, Полтавської губернії (тепер — Черкаської обл.). , чи що; то Дніпром руччіші людці перевозили всяке добро, не оплачуючи: шовки, оксамити, парчі сутозлоті, пахучі шафрани й крами дорогії, в барильцях щире золото й срібло.

Саме против Черкас, нижче Домонтова С. 125. …против Черкас, нижче Домонтова . — Домонтов — містечко на Дніпрі, колишнього Золотоніського повіту, Полтавської губернії (тепер — Черкаської обл.). , сидів хутором над Дніпром Максим Гримач; то сей і довгенько кохався в тому. Такий-то багатир! Ходив в жупанах, та в сап’янцях, та в атласах. І хороший був: повновидий, чорнобровий, чорноусий; а веселий, а жартовливий! Було, як вийде в неділю поміж люди, то так його і обступлять. Дуже його любили.

— От, — каже, було, хто з громади, — ти, брате Максиме, зовсім у пана вбрався.

— Еге ж, братику, вбрався. Вбирайтесь лишень і ви, добрі люди. Добре панам жити, кат їх не взяв! Уже тепер годі за вас підставляти шию, годі! Буду їсти, та пити, та хороше ходити, — звісно, так, як панові вельможному годиться.

А такий був: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода — головою ляже, а вирятує; нехай зачепить хто чужий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор нагальний, дощенту викорчує. Колись шляхтич да зайняв козаче поле, то він і хату його спалив, і попіл розвіяв, і самого протурив за Дніпро. Коли жив, то, може, й досі пам’ятає, які нагайки-дротянки плелися в пана Максима Гримача.

Був Максим удовець, мав дві дочки. Одна — Катрею звали — вже дівчина доросла, а хороша та пишна, як королівна; друга — Тетяна, так собі підліток, невеличечка; звивається, було, в дворі або в віконце виглядає, як ясочка. Жили вони в батька у розкошах.

Ото, було, як опівночі, то й пливуть човни Дніпром, та й пристають під старою вербою; а пан Максим їх веде до світлиці та приймає, що треба. Забулась, як на ім’я того пана, що пересилав йому човнами все те добро. Він держався в кам’яній пещері поміж горами над Дніпром, і ніхто про те не знав, окрóм купки вірних козаків.

Найчастіше припливав молодий козак Семен, уродливий парубок, хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл, — і щиро покохала його наша гордовита Катря.

Сватають її багаті люди й хорошого роду: один, і другий, і третій.

— Не хочу, не піду.

— Слухай, дочко, — каже Максим, — багацько ти гордуєш, рибочко! Сватають тебе перші люди в селі, парубки все молодії й хороші, — чому не йдеш?

— Мені байдуже, що вони молоді й хороші, коли моє серце не до них горнеться.

— А до кого ж, доню? Слухай лишень, моя дитино: я тебе не буду за них силувати, та й за бурлаку не віддам; нехай він хоч і місяця з неба схопить. Не оддам, дочко! Як тобі кажу, так і буде. Слово в мене батьківське, кріпке, сама знаєш.

— Знаю, тату. А якого б ви собі зятя бажали?

— Вільного козака, дочко, щоб сам собі паном був, нікому не кланявсь, — от якого!

— А як буде сам собі пан?

— Тоді з богом!

— Ну, я буду дожидати.

— Дожидай, моє серце, не бороню. Хто ж він такий? Я щось примітив.

— Нащо вам знати, таточку! Нехай перше визволиться, тоді й знатимете.

— Добре, моя люба дитино, нехай!

Як почув Семен, то й каже:

— Що ж робити, Катре моя кохана! Треба ждати! Я в свого пана вже третій рік добуваю, останній. Як послужить доля, то сього року буде велика добич. Отаман мене не скривдить: чоловік він шановний… Подякую йому за хліб, за сіль, нагледжу де хуторок красний да й поклонюсь тоді твоєму батькові… Тільки люби мене вірно, моя дівчино!