I
Розкажу вам про Якова Харченка, якого він смутку набравсь у Хмелинцях, залицяючись до Коханівни.
Приходимо ми з ним у неділю під те село. Сонечко вже низенько. Мій парубок, дивлюсь, ніби почав приставати. Примічаю мовчки… придержав, знаєте, ходу, - примічаю: зробився мій парубок зовсім другий чоловік. Всю дорогу був такий говіркий та веселий, бубонів, як міський дзвін , а тут ніби води в рот набрав: і брови здвинув, і голову повісив.
- Що се, - кажу, - пане Якове, надувсь, мов кулик на вітер?
- Якого там кулика ви видумали, дядьку! - пробурчав.
- Може, притомився, хлопче?
- Ні, - одрізав та й знов іде мовчки.
- Да що ж се, - кажу, - пане Якове? перше гнав, нівроку тобі, як вітрів батько , а тепер чого се почав приставати?
Тут якраз зійшли ми на горбок, так - невеличкий; да з його глянуть на Хмелинці - село як на долоні.
- Оддишемо, - кажу.
Сіли. Дивиться мій Яків на село, аж йому очі розбігаються; дивлюсь і я. Все знакомі місця - і хати, і садки. Славне село, якби ви бачили! Церква стоїть висока. Старий сотник якийсь її будував. Цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Любо, що й казати!
Сидимо, дивимось. Гомоніли люди на селі, а далі один по одному й розійшлись. Цокотали ще дві молодиці; розходились і знов сходились та все махали руками, наче горох молотили. Якби не вийшов з хати чоловік, то не розійшлись би й до світу. На селі стихло; хіба де стукне віконце, да проскочить попід ворітьми хисткий парубок.
- Годі вже, ходім! - заговорив мій Яків, ніби його підкинуло, - вже пізно. - А сам аж побілів.
- Оце мені лихо! - кажу я.
- Яке вам лихо, дядьку?
- Да що на тебе найшло, Якове? Вийшов і здоровий, і веселий, і співав, і розмовляв, а тут разом неначе тебе кип’ячем обпарено. Грошей не погубив?
Він за шапку.
- Гроші єсть, - каже.
- І гроші несеш, і дівчина дожидає, а ти як у ярмо йдеш!
Ані пари з уст.
- Переночуємо вже, - кажу, - разом зо мною у старого Кохана.
- Як їх ласка, - каже.
Закипів же й я тоді.
- Да ти, - кажу, - Якове, говори до ладу! Що ти уриваєш по словечку, як попівна на бенкеті ? Як ти мені зараз не висповідаєшся - я тобі не Явтух Товстодуб і в старости не клич - не піду!
От він тоді й почав.
- Що ж мені, - каже, - дядечку, по тих грошах? Чи викуплять вони мене?
- Чого ж се, братіку, завів такої жалібної? Чому не викуплять? Аби гроші, то й викупишся.
- А як пані не схоче?
- А вона чому не схоче, твоя пані? нехай її батьку все добре! Чи ти де бачив таких панів, щоб їм гроші були не милі? Мені, - кажу, - не траплялись, не знаю таких.
- Е-е, дядечку! вона, мабуть, чи не ковшем їх міряє!
- Дарма, - кажу, - що ковшем міряє: вони, сії пани, на гроші такі ласі, як циган на сало, братіку! їм довіку, до суду буде мало! Не журись! я сам з тобою піду до панії. І не таких бачили. Ти поклонись старому...
- Він уже казав мені: «За панського дочки не оддам. Лучче нехай іде в черниці». А як Кохан сказав, так і буде: се й мале хлоп’я знає.
- Ну, побачимо, як буде, - кажу, - недалеко вже. І хата його он біліє!
II
Йдемо вулицею; іще з другого кінця побачили: в хаті світиться. Підійшли; я постукав. У дворі гавкнуло цуценя; хтось одсунув віконце; да, мабуть, нічого не побачив, бо таки нахмарилось і зовсім темно було. Брязнула защіпка, і вибігла Коханівна Марта.
Що то за дівчина під той час стала, Боже мій, світе мій! Да така ж молодесенька, а красна, як маківочка! Заквітчана, в червоному намисті, сорочка вишивана, в черевичках - ну, дівчина!.. як зірочка!
Вибігла з каганцем, побачила мене й Якова. «Ай, дядьку! - каже, - що се ви!»
А се, бачте, не я, а Яків... ледве каганця з рук не вибив.
- Марто, ясочко моя! - шепче.
Аж ось і старий Кохан виглянув, а за ним стоїть Коханиха. Поздоровкались, привітались.
- Е, дочко, - каже старий, - любих гостей до хати просять, а ти тут в’єшся. Йди, моя ластівко! - І пропустив її в двері.
Увійшли й ми, поклонились та й посідали. Старий вечеряти просить. Мати й дочка коло стола, то коло печі звиваються, а ми поглядаємо одно на одного та хочем розмову почати.
Кохан... Ви, правда, зроду його не бачили. Сього чоловіка всі поважали змолоду. Як парубкував, поведе чорними бровами - дівчата сохнуть і дуріють; а тепер, як пристарівся, моргне сивим усом - громада й примічає... Перший чоловік у селі Кохан. Якби ви на його глянули! Що ті пани ваші міські? ошпарені горобці! Сей, як вийде, кажу вам, - високий, сивий та усатий, у чорній свиті, а пояс червоний, шапка сива, виступка козацька настояща, ще давніх козаків. Хоч там і ворогуєш з ним, а шапку нехотя знімеш. Чи мало по селу старих людей ходить? Ну, іншому поклонишся, а іншого буває, що й не вгледиш; а сього, як гетьмана, зараз узриш. І він підніме шапку, хоч би малій дитині, підніме - і далі йде. Оженивсь він із Оксаною - Яковенка старого дочка, тож козацького хорошого роду. Така повновида молодиця, чепурна, чорноброва, настояща козачка!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу