Михайло Шолохов
ДОЛЯ ЛЮДИНИ
Оповідання
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклав І. П. Майстренко
Переклад здійснено за виданням: МИХАИЛ ШОЛОХОВ, СУДЬБА ЧЕЛОВЕКА, Издательство «Правда», Москва, 1957.
Євгенії Григорівні Левицькій,
члену КПРС з 1903 року.
Перша післявоєнна весна була на Верхнім Дону на рідкість дружна й напориста. В кінці березня з Приазов’я подули теплі вітри, і вже через дві доби геть-чисто оголились піски лівобережжя Дону, в степу спухли набиті снігом улоговини і балки, зламавши кригу, шалено розбурхались степові річки, і шляхи стали майже зовсім непроїжджими.
В оцю лиху пору бездоріжжя мені довелося їхати з станицю Букановську. І віддаль невелика — всього лише якихось шістдесят кілометрів, — а подолати їх було не так легко. Ми з товаришем виїхали на світанку. Пара ситих коней, натягуючи в струну посторонки, ледве тягли важку бричку. Колеса до самої ступки провалювались у мокрий, перемішаний з снігом і кригою пісок, і через годину на кінських боках та стегнах під тонкими ремінцями шлейок уже виступало біле пишне мило, а в ранковому свіжому повітрі гостро й п’янко запахло кінським потом та розігрітим дьогтиком щедро змащеної кінської збруї.
Там, де було дуже важко коням, ми злазили з брички, йшли пішки. Під чобітьми хлюпав розмоклий сніг, іти було важко, але по обочинах дороги, де все ще тримався льодок, кришталем поблискуючи на сонці, пробиратися було ще важче. Лише годин через шість покрили тридцятикілометрову відстань, під’їхали до переправи через річку Єланку.
Невелика річка, що місцями пересихала влітку, проти хутора Мохівського в заболоченій, зарослій вільшиною заплаві розлилась на цілий кілометр. Переправлятися треба було на вутлій плоскодонці, яка могла взяти не більше трьох чоловік. Ми відпустили коней. На протилежному березі в колгоспному сараї нас чекав старенький, що бував у бувальцях, вілліс, залишений там ще взимку. Удвох із шофером ми не без побоювань сіли в старезний човник. Товариш з речами залишився на березі. Тільки відчалили, як з прогнилого днища в різних місцях цівками забила вода. Підручними засобами конопатили ненадійну посудину й черпали з неї воду, поки не доїхали. Через годину ми були по той бік Єланки. Шофер пригнав з хутора машину, підійшов до човна і сказав, узявши весло:
— Якщо це прокляте корито не розпадеться на воді, годин через дві приїдемо, раніше не ждіть.
Хутір розкинувся далеко осторонь, і біля причалу стояла така тиша, яка буває в безлюдних місцях тільки в глуху осінь чи напочатку весни. Від води тягнуло вогкістю, терпкою гіркотою гнилої вільхи, а з далеких прихоперських степів, які губляться в бузковому серпанку туману, легенький вітерець ніс одвічно юний, ледь відчутний аромат землі, що недавно звільнилась з-під снігів.
Недалеко, на прибережному піску, лежав повалений тин. Я присів на нього, хотів закурити, але, сунувши руку в праву кишеню ватної стьобанки, на превеликий жаль, виявив, що пачка «Беломора» зовсім розмокла. Під час переправи хвиля плеснула через борт човна, що глибоко сидів у воді, по пояс облила мене каламутною водою. Тоді мені було не до цигарок, треба було, кинувши весло, якнайшвидше вичерпувати воду, щоб не потонув човен, а тепер, гірко досадуючи на свій недогляд, я обережно витяг із кишені розмоклу пачку, присів навпочіпки і почав по одній розкладати на тину вологі, побурілі цигарки.
Був уже полудень. Сонце пригрівало, як у травні. Я сподівався, що цигарки швидко висохнуть. Сонце так припікало, що я вже пожалкував, що одягнув у дорогу солдатські ватні штани і стьобанку. Це був перший після зими по-справжньому теплий день. Приємно було сидіти на тину ось так, одному, цілком підкорившись тиші й самотності, і, знявши з голови стару солдатську вушанку, сушити на вітерці мокру після важкого веслування чуприну, бездумно стежити за білими грудастими хмарами, що пропливали в бляклій синяві.
Читать дальше