Марко Мальвальді - Міра людини

– Минуло ось уже три роки, відколи ви, маестро Леонардо, запевнили мене, що взялися в найдрібніших деталях розробляти проект пам’ятника на честь мого вельмишановного батька, – вів далі Моро, не відриваючи погляду від Леонардо. – Неодноразово переконували мене, що робота над пам’ятником аж кипить, а тому я наказав розчистити й вирівняти перед замком оцей великий майдан, на якому ми з вами зараз стоїмо.

– Я маю честь повідомити вашу милість, що глиняна модель коня майже готова й наприкінці наступного тижня її можна буде виставити на цьому самому майдані.

– Глиняна модель? – Одна брова Людовіко здивовано поповзла догори. – Ви правду кажете?

– Глиняна модель на повну величину, ваша милосте. Сім метрів заввишки – ще нікому й ніде не вдавалося навіть наблизитися до створення скульптури такого розміру й величі. Даю вам моє чесне слово: модель буде встановлено менш ніж через десять днів.

– О, так це ж просто чудова новина. Прекрасно. Неймовірно. А скажіть, ви маєте намір вшанувати вічну пам’ять мого достойного батька однією глиняною скульптурою чи таки плануєте піти далі й подарувати йому бронзового плаща? Адже ми з вами, маестро Леонардо, не у вашій сонячній Тоскані. Тут, у Мілані, щоб ви знали, зимовими ночами бувають і морози. Мені б не хотілося, щоб мій синьйор-батько застудився без відповідної мантії з металу.

Людовіко Моро не був дурнем і добре знав, що не так-то просто вилити з бронзи скульптуру в сім метрів заввишки. Це не означає, звісно, що йому були відомі всі технічні деталі відливання. Але він мав уявлення про труднощі, з якими довелося б зіткнутися майстрам під час створення предметів із бронзи, – легкого, але водночас дуже міцного сплаву. Зокрема, Людовіко Моро мав на думці канони. Канони, які французи вміли відливати, а він – ні.

– Спершу, ваша милосте, я думав, що треба заливати розплавлений метал у форму коня, покладену догори ногами. У такий спосіб можна було б уникнути водяних бульбашок, що під дією тепла перетворюються на повітря і, виходячи на поверхню бронзи, спричиняють нерівності, адже…

– На мій погляд, це чудова думка. Якщо я вас коректно зрозумів, водяний пар виходив би через копита. І чому ви не втілите її на практиці?

– Ваша милість усе розуміє просто блискуче. На жаль, ваше прекрасне місто холодне й вологе не лише на поверхні ґрунту, ваша милосте, а й під ним.

– Що ви маєте на увазі?

– Що під час викопування ями для встановлення моделі нашого коня ми неодмінно натрапимо на підземні води, що течуть під Міланом, ваша милосте. Живі коні ще так-сяк уміють плавати, а от бронзовий кінь негайно потонув би.

Моро якусь мить дивився на Леонардо своїми крижаними очима. Врешті його рот скривився й через секунду розплився в усмішці.

– Леонардо, ви знаєте, як я вас поважаю, – промовив Моро, повернувшись обличчям до майдану. – Поважаю як будівника, як маляра, як розробника уніформи та вбрання і не менше – як винахідника.

– Ваша милість дуже добрий до мене…

– Я вже й сам починаю так вважати. Якби я не був таким добрим, то вже давним-давно викинув би вас на вулицю, – сухо відрубав Людовіко, поглядаючи на арку воріт замку, із якої виходив білявий юнак, що навіть здалеку здавався вродливим і струнким – такі, якщо вірити придворним пліткам, подобалися маестро Леонардо. – А ось і граф Ґалеаццо. Скажіть-но, а як там із нашою другою справою? – Останні слова Людовіко промовив тихо й удавано байдужим тоном.

Леонардо теж пробурмотів ледве чутно:

– Як ви й хотіли.

– Добре-добре, – відповів Людовіко, повернувшись до свого звичного тону. – Отже, ви сказали: десять днів. Я сприймаю це як обіцянку.

– Мої найщиріші вітання вашій милості!

– Вітаю вас, Ґалеаццо! Як там моя улюблена Б’янка?

– Гарна, як сонце! Уже зовсім жінка стала, – відповів Ґалеаццо Сан-Северіно, потиснувши тестеві руку нижче ліктя, як водилося, що означало: «Я неозброєний, принаймні зараз».

Не те щоб між ними двома в цьому була потреба. Адже під час війни між Міланом і Венецією Ґалеаццо Сан-Северіно відкрито підтримав Моро проти волі власного батька, Роберто, а таких речей не забувають. Людовіко так довіряв Ґалеаццо, що віддав йому в наречені свою доньку-первістку, Б’янку Джованну, народжену поза шлюбом, якій недавно виповнилося одинадцять років. Заувага Ґалеаццо про «вже зовсім жінку» аж ніяк не вказувала на те, що той був якимось збоченцем. У ті часи одинадцять років уважали вже достатньо дорослим віком для багатьох речей, зокрема дітородіння, якщо природа те вможливлювала.