Марко Мальвальді - Міра людини

– Ви маєте рацію. Нам слід дізнатися більше. Що пропонує герцог де Коммін?

– Двоє з моїх довірених, Робінот і Маттенет, прислужують Перрону де Баскі й подорожують Італією разом із ним. Ми можемо наказати їм зібрати для нас потрібні свідчення.

– Прошу вас це зробити. І ось що, герцогу…

– Слухаю вас.

– Буде краще, щоб про наші наміри було відомо тільки вам і мені – інакше це може нашкодити справі.

– Мені все одно треба попередити Перрона де Баскі. Бо він може щось запідозрити.

– Добре. Йому можете сказати. Але тільки йому одному.

– Чудово, справді. Що не кажіть, але м’ясо смачне вже саме по собі, досить кинути його на вогонь і трохи підсмажити.

Аччерріто Портінарі обіперся правицею об стіл, спершу долонею, а тоді зворотним боком, жуючи шмат м’яса, на який, до речі, так була схожа його рука.

– Лише одну хвильку з одного боку, потім ще хвильку – з другого, і все! Навіть не знаю, як оті міланські варвари варять його кілька годин! Ніби піддають тортурам, щоб змусити зізнатися хтозна в яких гріхах! А от ми, флорентійці, добре знаємо: найкращі речі – ті, що створює природа, і гріх їх псувати.

Аччерріто Портінарі поклав ножа біля тарілки і поглянув на Леонардо із задоволеною усмішкою на круглому обличчі.

– Згоден із вами, – відповів усміхнено Леонардо, поклавши ложку поряд зі своєю тарілкою, яка тієї миті була наполовину порожньою і містила, на відміну від тарілки Портінарі, самі овочі. – Я радий, що страви Катерини вам до смаку. Якщо хочете покуштувати цього салату…

– Та ні, дякую, я не їм траву. М’ясо й вино – оце й усе, що треба християнину. М’ясо й вино – оце їжа, решта служить тільки на потіху лікарям. А от ви, месере Леонардо, чим би я міг вас потішити?

Аччерріто Портінарі уважно витріщився на Леонардо своїми свинячими оченятами на лискучому від жиру обличчі.

Наприкінці XV століття огрядність була частиною високого соціального статусу, адже сигналізувала про можливість переїдати щодня, а ще про те, що лише незначну кількість калорій було спожито з метою відтак витратити на тяжку фізичну працю. І справді, Аччерріто Портінарі за все життя жодного разу не довелося перетрудитися. Спершу – як братові знаного банкіра Піджелло, якому Медічі довірили управляти філією їхнього банку в Мілані, а згодом – як його наступникові, коли їхній батько перейшов до кращого світу.

– Своєю роботою, месере Аччерріто, – відповів Леонардо з легкою усмішкою.

– У вас є гроші, які б вам хотілось у щось вкласти? – Посмішка Аччерріто стала широкою і привітною. – То це ж чудова новина! Перед вами той, хто треба. Банк Медічі у моїй скромній особі до ваших послуг.

Згадка про Банк Медічі заспокоїла Леонардо. Після смерті брата, Піджелло, в Аччерріто виникли неабиякі труднощі з платоспроможністю. Дійшло навіть до того, що Лоренцо де Медічі вирішив закрити міланський філіал, а вишуканий палац біля брами Комазіна з прикрашеним скульптурами та ліпниною фасадом і фресками Фоппа навіть виставили на аукціон. Але фортуна несподівано повернулася до Аччерріто обличчям: йому вдалося знайти нових інвесторів, поміж яких був такий собі Джованні Портінарі – спільного в них було хіба що прізвище. Знав його і Леонардо. Отже, Аччерріто відновив колишню діяльність, так само як свого часу це робив його батько. Позичав, вкладав гроші, міняв векселі – і за численними ознаками його справи йшли не так уже й погано.

– Як ви розумієте, я кажу це не для того, щоб похвалитися, але тут, у Мілані, наш банк – один із найвідоміших, – вів далі Аччерріто. – Ми завжди до ваших послуг, месере Леонардо. Все залежатиме від того, коли ви захочете отримати їх назад. Якщо через півроку, то я зможу дати вам десять відсотків прибутку. А якщо зачекаєте рік, то домовимося на дванадцять.

– А якщо я захочу їх негайно?

– Негайно?

– Я не мав наміру довіряти вам свої гроші, месере Аччерріто, а хочу попросити в борг.

– Он як.

Можливо, Леонардо й був геніальний винахідник і талановитий митець, але явно не дуже вправний психолог: не треба було виняткових здібностей, щоб правильно прочитати вираз обличчя співбесідника та зрозуміти хід його міркувань. Тут вистачило б не те що Ботічеллі, а навіть одного з його учнів, хоча б того ж Марко д’Оджоно, щоб помітити, як на фізіономії Аччерріто Портінарі вималювалося щире розчарування. Слід сказати, що з усіх зазначених вище майстрів нікому б не вдалося так природно передати цей вираз у мистецтві, але тієї миті це не мало ніякого значення.