Марко Мальвальді - Міра людини

– Блазень, що говорить французькою?

– Яка чудова ідея! – вигукнула Беатріче, знову усміхаючись нащадкові й весело підкидаючи його вгору. – Пишний бал із блазнями, карликами та жонглерами, звісно! Який же ви молодець, ваша милосте, який розумник! Саме те, що потрібно французам. Бачиш, Массіміліанику, який мудрий у тебе татко?

Массіміліано (тобто Ерколе Массіміліано Сфорца, первісток Беатріче й Людовіко, якого мати завжди називала другим іменем; і коли хтось думає, що вона робила це, тільки б підлеститися до австрійського імператора, то він має рацію) радісно загигикав і поглянув на Ґалеаццо Сан-Северіно, який теж усміхався.

– Мені також це здається чудовою ідеєю, – похвалив Ґалеаццо, знову перевівши погляд на Моро й рішуче кивнувши на знак згоди. – Наш камердинер має все знати. Хочете, щоб я його покликав?

– Так, Ґалеаццо. Слід прийняти нашого гостя з усіма почестями, як належить. Ми ж бо не хочемо, щоб нас уважали грубими селюками?

– Авжеж, ви таки повелись як селючка, Катерино.

– Так, але із селюками я поводжуся як селючка, – відповіла Катерина, походжаючи по кімнаті.

Аччерріто Портінарі недавно пішов, попрощавшись швиденько, щоб уникнути грубощів, які посипалися на нього з її уст.

– Це ж треба! Ти запрошуєш його на обід, пригощаєш найсмачнішою телятиною в усьому Мілані, а цей лихвар не тільки відмовляється допомогти тобі в біді, а ще й натякає на спалення! А він знає, що лихварів теж слід було б спалювати привселюдно на площі?!

– Теж?! А ще кого, крім них?

Жінка кілька хвилин крутилася по кімнаті з ганчіркою в руці, витираючи пил то тут, то там. Врешті втомлено всілася навпроти сина.

– Леонардо, я не дурепа.

– Я це добре знаю, матінко. Я ваш син. Якщо біла понесе від чорного, то син народиться сірим. Але якщо син родиться чорним, то мають бути чорними обоє батьків, хіба не так?

– Леонардо, послухай! Я чула, що коли ти ще жив у Флоренції, тебе підозрювали в непристойній поведінці, але тільки відмахувалася від отих пліток. Адже людям подобається плескати язиками. А надто коли йдеться про сина служниці. Тепер приїжджаю сюди – і що бачу?

– Що ви бачите, матінко?

– Бачу оцього хлопчиська Салая, який швендяє по дому. Не малює, не готує фарби, взагалі нічого не робить, але живе з тобою, у твоєму домі.

– Неправда, що він нічого не робить. Він дуже спритний злодій, – зауважив Леонардо і зиркнув на матір, здивовано повівши бровою.

Тієї ж миті до кімнати заглянув Салай, якимось робом відчувши, що йдеться саме про нього.

– Матінко, якщо не зважати на ваші дотепи, хочу нагадати вам, що учень, потрапляючи на навчання до майстра, починає завжди з найбруднішої та найпринизливішої роботи. Коли мене взяли до майстерні Верроккіо, я спершу чистив курячі клітки.

Так, ви правильно зрозуміли. Тоді в кожного майстра був власний курник, і не для того, щоб не вмерти з голоду. В епоху Леонардо техніку написання олійними фарбами освоїли ще недостатньо: у Флоренції у XV столітті частіше розписували темперою, тобто методом змішування – латиною «temperando». Хоча Леонардо й не знав латині, але приготуванню фарб за тією методою це не заважало: барвні пігменти змішували зі зв’язувальною речовиною, роль якої зазвичай відігравав яєчний жовток, що після висихання утворював захисну сітку, здатну приклеюватися до поверхні й закріплювати всередині цієї сітки фарби. А оскільки чекати відкриття найближчого супермаркету довелося б щонайменше чотириста п’ятдесят років, кожен художник, щоб завжди мати у своєму розпорядженні свіжі яйця, робив найочевидніше, що слід було робити в такій ситуації, тобто тримав курник удома. Саме із цього починався зазвичай шлях учня в майстерні – з догляду за курми. Згодом – і лише згодом! – його могли перевести до виконання інших, тісніше пов’язаних із його майбутнім ремеслом завдань: розбивати яйця, знімати шкуру з кролів, подрібнювати пігменти й так далі. Перш ніж йому вдавалося нарешті провести пензлем по дошці, спливало чимало часу.

Таке пояснення могло б, поза сумнівом, зацікавити сучасного читача, та аж ніяк не Катерину, що добре знала, як улаштована майстерня художника, зокрема й те, що відбувалося, коли художник заводив учня до себе в підсобку.

– Леонардо, послухай! – зітхнула Катерина. – Ти майже ніколи не ходиш до церкви на службу. І я тобі нічого не кажу.

– А чому я маю ходити на службу? Я б ходив, якби той, хто проповідує, сам читав, що написано в Євангелії. Але чую тільки проповідників, що видають власні манії за волю Господа. Як брат Савонарола у Флоренції чи брат Джоаккіно тут, у Мілані.