Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

Віра наклала їй на руку срібний браслет і на пальчик наложила срібний перстеник, їх вона казала переробити з своїх прикрас І достосувати до тоненьких ручок дитини.

— Знаєш, то такий перстеник. Він із срібла. Я привезла його колись з далеких країн. Я хотіла б, щоб ти його не загубила. Щоб він був у тебе на пальчику завжди і щоб ти, як доторкнеш його, нагадувала собі мене.

Вона сіла на стільці, Лідочка оперла лікті на її колінах, підборіддя підперла ручками і дивлячись кудись у невідоме, сказала:

— Знову прийдуть большевики… — сестри нам казали…

— Так, Лідочко, я прийшла тобі сказати, що ми мусимо їхати зі Львова.

— О так, мамусю, їдь! Большевики злі люди, вони тебе убили б!

Дитина говорила як зріла людина, як така, що знає все і про все.

— Лідочко, я прийшла по тебе! Я хочу, щоб ти їхала зі мною.

Віра держала її обидві ручки в своїй руці і приклала їх до свого лиця.

Дівчинка похилила голову й сказала тихо:

— Я лишуся з дітьми. З Війолею.

Якраз діти збиралися йти до садка. Війоля підійшла до Лідочки і взяла її за руку. Зникла суконочка й перстеник. Були тільки два личка, притулені одне до одного і була ще і ще раз велика радість, що знову віднайшли одна одну в глибокій темряві. Ручки їхні сплелися тісно, наче б в страху, що знову хтось чи щось може їх розлучити.

— Ти не любиш мене… ти волієш Війолю…

— Бо Війоля така, як і я, і я з нею не нуджуся… і всі діти такі.

Йшли по сходах і дівчатка щось шепотом говорили одна до одної. Віра йшла за ними крок у крок. Вона — не належала до цього світу.

Садок купався в соковитій зелені й радувався весні. Тепле сонце лежало на доріжках, золотило пісок в загородці.

Обидві дівчатка переступили загородку й збиралися гратися на піску.

— Лідочко, я йду… я мушу йти…

Лідочка вже з-поза загородки наставила личко до поцілунку, так, як це звичайно робила.

— Я їду, Лідочко, їду дуже далеко.

Дівчинка хвилину думала. Чи уявляла собі може той далекий, страшний, незнайомий світ, куди кликала її прибрана мати? А може в її серденьку будилося вагання?

Але ні, ні! В ньому була одна-одинока і володіла неподільно: Війоля.

— їдь, а я лишуся з дітьми. — І повертаючись до Віри малою, худенькою спинкою, ще додала:

— Але приїдь скоро назад, бо мені буде жаль за тобою!

Шовкова яснозелена суконочка на землі. На колінах дівчинка держала відерце й сипала до нього пісок, що його нагортала горщиком. Пісок розсипався по подолку. Але коли вже відерце було повне, Лідочка передавала його Війолі і та пересипала його до свого відерця. Вони геть пірнули в свою забаву.

Шовкова суконочка, що її хтось шив і може думав, як тішитиметься дівчинка, коли побачить її — припадала пилом і ставала сіро-брудна, звичайно суконочка дівчинки з захисту.

І перстеник певно закотиться кудись, і Лідочка не знайде його в темряві, і браслет може відбере в неї яка сестра-піклунка або прятальниця. Дівчинка забуде когось, що вийшов з ясного світу й хотів заступити її матір.

Пригноблена верталася Віра. На площі, де стояв дім, росли стрункі ясені. На них гніздилося безліч галок. Своїм гамором вони заглушували гомін стрілянини, що нісся з-поза меж міста.

Так оце пакувалися. Нитка по нитці рвався зв’язок з дотеперішнім життям. Кожна річ, яку залишали поза собою, була наче щось живе, до чого прилягла частина їхнього життя. Неймовірне боляче розставатись з предметами, які роками були наче вашими приятелями, що розуміли вас, коли ви приходили втомлені життям. Ви привикли сидіти на вашому вигідному стільці, ваш стіл не є ані вищий, ані нижчий, тільки якраз такий, як вам вигідно. У вашому ліжку ви раюєте у милому відпочинку і поринаєте в сон після цілоденної праці. Ваше дзеркало показує вас завжди молодим і гарним. Воно чекає вашого усміху і віддає вам ясність дня і проміння сонця. Якже ж це так? Усіх цих приятелів ви покидаєте! Вони наче б дивилися на вас з німим, але голосним закидом, і вам наче соромно перед ними. Оце вони залишаються на призволяще, а ви, боягуз, утікаєте кудись.

Якже ж Вірі покидати свою канцелярію?! Біля шафки сяють склами стін і вилискують металом приладдя. Стіл за яким стільки літ сиділа, приладдя до писання, книжки де вписувала хворих. Бібліотечна шафа з книжками. Та невже справді це все залишиться без своєї пані?! Хто ж тоді працюватиме тут?

Стрільчуки вибиралися в далеку дорогу.

Були речі, були квітки, були книжки, і був Бицьо. Всі жили власним життям і життям господарів. Безумовно, найбільше незалежним життям жили книжки. Зверху непомітні й скромні, під окладниками вміщали цілий світ. Найчастіше кращий і щасливіший від того, що настав. Книжки лежали на підлозі, на меблях і всюди, де кинете оком. Господарі переглядали й не могли рішитися котрі брати, а котрі залишити. Он скромні книжечки, що були товаришками молодости Володка. Деякі ще писані етимологією. Он Франкові твори: поезії, Боа Констріктор, Захар Беркут. Володко сидів на землі та перегортав сторінки, пожовклі й вилинялі за стільки літ. Вони йшли з ним крізь студентські часи, коли бідним маломістечковим хлопцем з трудом добував освіту. І тоді вони, хлопці, ходили до Франка та від нього черпали силу й свідомість. Його книжки були для них святощами… Он «Панські Жарти», що сам письменник присвятив Володкові.