Софія Парфанович - Карусь і ми

Чи є багато літературних тем, що тепер, в добу розвиненої техніки, були б цікавіші й принадніші для ширшого читача, як тема про авто? Правда, є ще літаки, підводні човни, ракети, але ними правлять покищо вибранці-спеціялісти, а автами їздять усі. Кожний читач цієї книжки може їздити автом, а якщо ще не їздить, то мріє про це і завтра буде їздити. Бо авто — складова частина побуту людини модерного світу.

Тому це книжка для всіх: дітей, юнацтва і старших віком водіїв чи тих, що їздять на задньому сидженні. Головне ж її призначення — для молоді.

«Карусь і ми» — то, як хочете, повість або збірка оповідань, поєднаних спільним тематичним вузлом — автом. Авторка їздить автом і розповідає, де була, що бачила і які пригоди переживала. Але це ще далеко не все. Вона пише: «Карусь і ми — одна цілість, одно життя машини й людей, що нею користуються і, навіть, люблять її». Авторка передає на сторінках цієї книжки слова людей, що спостерігали її біля її авта: «Вона його любить, як дитину або свого пса чи кота».

І справді, зараз на початку книжки читач помічає, що ставлення авторки до її авта якесь особливе: вона його одуховлює. «Ми хотіли б бачити його живим звіром, що вміє думати», — пише вона. Тому опис Каруся такий похожий на опис живої розумної тварини, майже людини. В нього голова і черево, навіть ноги в гумових чоботах. Він уміє всміхатися, моргати вусом, хвилюватися, він харчується і спить, мов жива істота. Авторка говорить до нього, розповідає, що в неї лежить на серці. Так, буває, добрий господар любить свого коня. Але й так само добрий автор, що знає психіку дітей, змальовує їм часто неживі предмети, наділяючи їх життям і думкою. Чи ж градова хмара не уявлялася Франкові-дитині під оборогом у постаті страшного велетня?

Софія Парфанович — авторка, що написала не один твір про людей, про тварин і про природу. У цій книжці ці всі теми зливаються в одно, але є щось і нове — техніка. В українській літературі для молоді на еміграції вона одна з перших використала технічну тему, даючи їй ширше літературне опрацювання. У цій книжці описано чимало такого, що хвилює, радує або смутить всякого автоводія — молодого чи старшого віком. Але старший водій, хоч не завжди дорівнює меткістю молодому, перевищує його досвідом. Тож вартість цього твору, між іншим, і в тому, що в нім авторка ділиться своїм досвідом з юними читачами, теперішніми чи майбутніми водіями, і при різних нагодах нагадує їм обов’язок бути обережними на дорогах, бути сторожами здоров’я і життя — власного та їхніх співтоваришів мандрівки. Щоправда, не всі пригоди, описані в цій книжці, типові для теперішнього водія на американському континенті. Є водії, що дослівно виросли в авті й тому бояться модерних автострад куди менше, ніж це описала авторка, але все таки — скільки цих «відважних» уже не вернулося з дороги додому…

Авторка — водій-аматор, але, описуючи свої пригоди, має на увазі й іншу мету. Вона правдиво і часто з гумором, не жаліючи й себе самої, описує зустріч людини європейського «Старого Світу» із змоторизованим і змеханізованим життям Нового Світу, Америки. Ця людина борсається між цими обома світами, з яких один близький, сьогоднішній, реальний, а другий далекий, учорашній, сповитий спогадами і мріями. Оце й причина, чому авторка так часто переплітає описи американського життя згадками й порівняннями з минулим життям в Україні. Ці тематичні відхилення зближують уяву і серце молодих читачів з Україною, країною їх предків, і в цьому теж полягає одна з виховних прикмет цієї книжки.

Роман Завадович

Карусь і ми — хто ми такі? Мене дехто знає, але от же Каруся знають тільки ті, що бачили мене з ним. Та й не завжди звертали на нього увагу. Авто, як авто!

Звичайно ми їздили до праці. Мені не під силу було ганятись по далеких людних дорогах. А Карусь не вмів їздити сам. Ех, яке було б добро, якби він умів! Проте ми їздили теж поближче, інколи до свояків, то знову для розваги. Під час поїздок траплялись нам не раз різні пригоди. Одні смішні, другі веселі, треті немилі, а то й страшні. Це тоді, коли ваше авто зіб’ють, як дідову торбу, зсаламашать і споневіряють. Як жалко стає тоді і як боляче! Не лиш йому, але й вам. Бо ви любите своє авто. Ви привикли до нього, а звичка — друга вдача людини, як каже прислів’я.