Софія Парфанович: На схрещених дорогах

Софія Парфанович — лікарка і разом з тим письменниця і то ввесь час чинна, що звичайно не легко дається людині, якої професія така тяжка й відповідальна. Чи лікареві годиться поза званням, яке вимагає ще й постійного дошколу, шукати й іншого змісту для життя? Чи не повинен його вдоволяти такий цікавий, як думають сторонні, а насправді трудний і вимогливий лікарський фах?

Очевидно — талант зголошується спонтанно, незалежно від професії. Людина з письменницьким хистом не може не писати, не може не виявити того, що виношує її творча душа. До того кожну людину манить вийти зпоза решітки буднів і зв’язаних з ними обов’язків. Складне життя і хвилюючі події мають свій кольор, свій смак і притягальну силу. Особливо живо спроможен на те все реагувати лікар. Він бо привик спостерігати все, так би мовити, під мікроскопом. Отож ряд лікарів-письменників прикрасив сторінки світової літератури. Згадаймо А. Чехова, А. Копана Дойля, Л. Селіна, А. Мунте, А. Кроніна, В. Зомерсста-Могема. Та й у нас були: Т. Окуневський, Ю. Липа, В. Кархут, а тепер є В. Коротич.

До літературної творчости привів нашу авторку довший шлях її ранньої праці пером у ділянці популярно-медичній і науковій. Її книжки, монографії і статті, в яких вона розглядала різні питання, зокрема з обсягу гігієни, становлять поважний дорібок розміром біля тисячі сторінок друку. З них найцінніша «Гігієна жінки», видання, якого в нас передтим не було і ще й тепер немає. «Щоби написати таку книжку, треба бути справжнім письменником» — як висловився, в розмові з С. Парфанович, Юрій Липа.

Не менша обсягом книжка вийшла би, коли б зібрати все надруковане нею в протиалькогольному журналі «Відродження», що його редагувала у Львові С. Парфанович напротязі 8 років. До того вона містила безліч статтей з медичної ділянки ще в інших часописах і журналах, які появлялись в Галичині в рр. між 1928 і 1936. Її ентузіязм, як теж гладкий, блискучий стиль поривають і переконують. Її манера писання легка, невимушена. Вона вміє і може творити і відтворювати те, що спостерігає, що родиться в її думках чи в уяві.

Від писань медичного публіциста і науковця швидкий і легкий був перехід С. Парфанович до белетристики. Зберігаючи медичну тематику вона вміло переставляється на позиції письменника з мистецькою формою вияву своєї творчої духовости. В 1936 р. появляється її перша збірка оповідань п. н. «Ціна життя». Вона врізується різким акордом у доцьогочасну тематику в українській белетристиці. На якийсь час вона стає ревеляцією. ЇЇ розглядають з різних сторін. Ті, що привикли розглядати життя в «рукавичках» і замовчувати деякі проблеми живої людини з прудерії чи надто приховуваного реагування на природні явища людського тіла і пов’язані з тим душевні відрухи, — приняли книжку з острахом і застереженнями. Але більшість читачів зустріла її зичливо, а навіть ентузіястично.

У кліматі лікарні — хворі, їхні страждання, боротьба організму з недугами і смертю, змаг лікаря, його побіди і поразки — ось тематика, органічно пов’язана з творчістю письменниці-лікарки. Те саме ще її далі появляється в її творчій роботі, зокрема виповнює велику частину її книжки «Інші дні», виданої в Авґсбурзі (Німеччина) в 1948 р., на еміграції. Медична тематика пробиває також у багатьох нарисах і оповіданнях, розсипаних у заокеанській вже пресі.

Та був час, коли здавалось, що авторка закинула остаточно цю тематику, бо наступні її книжки були побудовані на зовсім інших сюжетах. Це були книжкові видання: «Загоріла полонина», «Київ у 1941 році [1] «У Києві в 1940 році» », «Люблю Діброву» і «Вірний приятель». Аж у книжці «На схрещених дорогах», якою оце обдаровує авторка читача, помітний — бодай в першій частині твору — поворот до ранньої тематики. Тут знову вона стає до боротьби за життя немовлят і здоров’я матерів, примушених в суворих обставинах війни й гітлерівського режиму продовжувати рід людський.