Софія Парфанович - На схрещених дорогах

По дорозі зустріла дівчину, що видалась мені нашим типом. Так і було. З нею розбалакалась: і вона йшла до фабрики. Перші її слова про фабрику були якнайгірші: «Це каторга, не фабрика». Дівчина вирвалась з фабрики без дозволу, бо дитина хвора. Інші діти вмирають, а вона своїй не хоче дати вмерти, тож поїхала з немовлям до лікарні. Тепер певно, доведеться відсидіти в тюрмі. «Тюрма в нас — каже дівчина — підвал. На холодному бетоні, без харчів і якогось теплого накриття. Хто винен, що діти вмирають? Фабрика з жахливим приміщенням і харчами, сестра, що не вміє чи не хоче дбати про дітей. Зрештою, побудете, то пізнаєте тих катів і злочинців» — кінчила сумно моя співрозмовниця.

Оце фабрика. Дівчина зникає в фабричних забудованнях, а я підходжу до віконця портьєра, що зараз же за брамою при одноповерховому будинкові вихиляє чорняву голову в окулярах. Ротенштайнер, низький, згорблений чоловік. Мова у нього віденська. Це зразу ж настроює мене прихильно. Є щось миле для мене в цій мові. Щось з дитячих, чи молодечих літ, коли ми належали до Австрії, а ввічливе «вінеріш» лучилось для нас зі спогадом мандрівки до столиці.

Кажу йому повідомити про мене. Телефоном договорюється, а потім показує будинок ліворуч у подвір’ї. Там на першому поверсі дирекція. Подвір’я мале, чи пак вузьке. Просто замикає його темно мальована скриня фабричного корпусу. Між головним корпусом і другим ліворуч вузька вуличка, що в глибині замикається на ніч дерев’яною брамою, на горі обведеною дротом. Входжу до адміністрації. Холодна, діловита тиша. А потім за якимись дверима й дирекція.

Власник і директор. Середнього росту й міри, короткозорий, теж чорнявий і гладко набік розчесаний, може тридцятькількалітній чоловік. У темносиньому одягу, чоботях. Є щось з фасону робітничого, але західнього. Рудольф Пішль — власник текстильної фабрики. Поруч з ним присадкуватий бльондин трохи старший з двома рядами білих зубів. У сатиновому чорному хвартуху. Це гешефтсфюрер [4] Гешефтсфюрер — керівник виробництва — інженер Гофман. Головна пружина фабрики. Пан життя і смерти робітничого персоналу. Перший робить враження добродушного, другий ділового, відданого фабриці, обізнаного з кожною її шрубкою.

— Лікарка? Гінеколог! Але ж потрібна їм не лікарка, а сестра! Така, що вміла б і хотіла б працювати при дітях. До пологів приходить акушерка і, коли потреба, лікар з містечка. Але при дітях треба бути вдень і вночі. Вони хворіють і вмирають через недбальство теперішньої сестри. Тож пора її віддати, куди треба, а тут дати порядну робітницю… — інженер урвав.

— В такому разі, — кажу, — зайшла помилка. Мій шеф видно погано поінформований, коли замість сестри до дітей послав висококваліфікованого фахівця та ще з іншої ділянки.

Запитує, яку платню я мала в Куфштайні, та довідавшись про сім сот марок, скрикує з острахом. У фабриці найліпший фахівець не має такої! Він міг би платити двісті-триста марок.

Щось невиразного і понижуючого сталося в моїй ситуації. Чого мене послали сюди? Невже аж так дуже мене здискваліфіковано? Невже прийдеться в оцій «каторзі» працювати сестрою-доглядальницею? Журба, тривога і непевність. Хочеться втікати. Якнайдалі, якнайшвидше. Тож вибачаюсь, питаю тільки, де могла б переночувати та повечеряти. Переночувати можна на фабриці у бомбосховищі, а повечеряти можна в ресторані в місті.

Йдемо на ночівлю. Півпідвал-півпартер. Камінна підлога, нари, пара сірих коців. Підвальний холод, запах газу, яким троять блощиць — певно недавно було газування. Стіл, стілець, слабе світельце однієї жарівки на столі. Робиться страшно від холоду, вогкости і суворости приміщення. Так, це вже не лікарня, це вже не Куфштайн! Це сувора, невблаганна відповідальна посада. Здається, що як раз тут замкнуть то більше не вийдеш. Як добре, що мене тут не треба! Як добре, що це тільки короткий, примарний сон!

У містечку сиджу в ресторані й журюсь. Ми без дому, ми без права на життя. А що як іншої праці для мене немає? У Куфштайні посаду вже віддали другій оцій віденці, заміжній за куфштайнським громадянином та ще й офіцером. Тут не приймуть. Де ж дітися? Адже це гітлерівський режим, і без праці та ще й чужинцеві не можна ні на мешкання прописатись, ні карток харчових одержати. Страх перед ворожою чужиною і гнітом режиму. Страх перед фабрикою.

Тяжке серце і тяжкі, невідрадні думки. Обираю картоплю, яку дають на вечерю та їм з куском хліба, намащеного дуже солоною рибною пастою.