Ця тваринна, чи тваринно-людська тематика наскрізь оригінальна, свіжа й повна кольорів та оптимізму. Вона вказує на широке зацікавлення авторки і на видатне вміння змальовувати кожний прояв життя та різьбити в кожному матеріялі. Ось твір «У лісничівці» дає читачеві зуявлення про життя лісної людини в хатці на самітній галявині, але крім старого Дмитра на якийсь час у фабулі займає перше місце то серна Сільва, то цапуньо, дятель чи черепаха, ластівки чи ще щось, і на них зосереджується увага та любов читача.
Не від речі підкреслити, що якраз за тваринну тематику — Історія одного пса — авторка дістала першу нагороду на конкурсі СФУЖО в 1961 році.
Виринає питання: наскільки С. Парфанович по духу письменниця українська?
В першому творі, «Ціна життя», порушена нею проблематика загально-людська, хоч герої і терен — українські. Але вже в збірці «Інші дні» тематика зовсім українська в драматичних взаєминах з наїздниками і в активній боротьбі з ними. Як пише Ю. Шерех в післяслові до цієї книжки: «… в неї (в авторки) проявляється відчуття місії українця на чужині і в світі, душевна проблематика народу, що бореться за своє визволення». Повна українська специфіка є в новелях збірки «Загоріла полонина» і в репортажах «У Києві 1941 року».
Згадана в горі збірка бойківських оповідань пішла далеко вперед від етнографізму попередників. Тут не йде про зображення щоденного побуту бойка. Це тільки тло, разом з природою — все ж обидвоє суто-українські. Ще більше питома є реакція героїв бойківських оповідань на обставини й події сучасного. Так отже бачимо бойка в обличчі польського терору на якого він реагує теж гостро й збройно («На Дністровому березі»). Але він стає віч-на-віч з обома тоталітарними режимами, що панували, часово, на його землі. Bи віднаходите того самого «бойкого» верховинця і в обличчі большевиків («Буря») і серед його самооборони перед людоловлею німців («З туги», «Трембіта», «Погоня тіней»). Ця мала, сіра малоосвічена людина виростає на свідомого й кріпкого героя, що бореться проти влади наїзника в питомий цілому українському народові спосіб.
Власне репортажам треба присвятити тут деяку згадку, бо вони є повноцінним продуктом її письменницького вияву. Згадана книжка «У Києві 1941 року» викликає доглибинне потрясення в душі читача. Видана в 9 років після поїздки авторки до Києва, вона зберегла свою безпосередність і свіжість. Зустріч з підсовєтською дійсністю, нищення українства, русифікація, глум совєтського обивателя над усім, що українцеві святе — все те перейшло межі найбільш песимістичної душевної підготови С. Парфанович. І це змальоване нею майстерно і залишиться документом совєтського насильства над українським народом. Багато інших репортажів вона написала і видрукувала в газетах і журналах у країнах нашого поселення. Вони подорожньо-природничі, але скрізь на мандрівках авторка вишукує українську людину і їй приглядається. Віднаходить її в Сан Франціско чи в Н. Йорку і пише про те, що помітила в зустрічі з нею. Це персонажі наших буднів, старі чи нові емігранти, добре нам знайомі. Але в справжньому світлі ми їх бачимо щойно тоді, коли читаємо про них в репортажах нашої авторки.
У письменниці помічаємо, що вона використовує своє письменницьке перо, і умови вільного вислову в Америці, щоб не дозволити українській людині забути недавно-минуле і на те, щоб вона віднайшла свою ролю й місце в новому світі. Такий обов’язок і ставить собі С. Парфанович свідомо.
А, оце ж, нова книжка. Її оцінку залишаємо читачам. Та ми певні, що вони приймуть її, як щось рідне і нерозлучне. Бо хоч авторка пише в першій особі, вплітаючи подекуди власні переживання, не вона, а всі ми, новітні виходці з рідних земель, є героями «Схрещених доріг». Все те діялось з нами заки ми виїхали в заокеанські краї. Себе ми віднайдемо чи в ролі погорджуваного і гнаного чужинця за часів Гітлера, чи ДП в містах середущої Европи, чи в ще іншій ролі. Велике й добре діло зробила авторка показуючи нас самих, тих, що по-волі чи по-неволі завернули з мандрівки, чи тих, що пішли в світ.
Володимир Несторович
Можна б навіть не писати їх. Бо хто читатиме книжку, і сам пізнає, про що в ній ідеться. Проте варт читача підготовити до її сприймання як і подати деякі пояснення. Бо пішли роки, і люди або забули причини і зв’язки подій або, коли вони молодші, зовсім їх не знали. Для тих, останніх, багато дечого може бути незрозуміле з того, що для старшого покоління зовсім очевидне.
Читать дальше