Софія Парфанович - Карусь і ми

— То добре, дуже добре! Одного дня ми поїдемо в гори Сієрра й подивимось, чи й тепер там добувають з річок золото. Потім поїдемо до Голівуду, далі на пустиню Невади, де пісок яскравіє в сонці. Відтіля їхатимемо здовж гір аж до Мехіко. Бо й там гори називаються Сієрра.

Карусь усміхнувся скляними очима і наче б моргнув вусом. Знак, що хоче їхати в гори Сієрра.

Тепер питання: відкіля взялась назва «Карусь»? Чи то з англійського «кар»?

Наші люди кажуть часто: «кара». Але то не кара. На ділі, авто має бути помічником людини, а не Божою карою для неї. Так і було з Карусем. Він возив мене до праці і був моїм найближчим другом. Щождо назви, то послухайте в черговому розділі, відкіля вона в нього взялася.

У нас, на бойках — це така гірська країна в Україні — стояв на горбку невеличкий дімок, низький, покритий червоною черепицею. Тут назвали б такий дімок, може, «бонґало». Але то був скромний дімок, звичайно ж, без ґаражу. Бо й кому ґараж був би придався там, на горі? До дімка вела вузька стежечка, по якій навіть не міг би проїхати звичайний віз, а де вже там авто! Зрештою, кому там снилось авто в ту пору?

Жив у тому дімку мій батько. Поселився там на старі роки. Ми, діти, приїздили до нього в гості. Не раз удвох з батьком сиділи ми на лавочці й милувались величним видом на довколишні гори. З села, що лежало під горбком, долітали різні звуки: мукали корови, іржали коні, квакало й кудкудакало домашнє птаство. Тарахкотіли колесами вози по камінню на сільській доріжці. З піль долітали пісні. Надвечір, коли гнали худобу з пасовиська, гра на сопілці стелилась по вечірніх росах і в перервах лунала пісня:

То були короткі бойківські співанки. Найчастіше про кохання, а там і про господарство. Але так часто співалось про коника і майже завжди у зв’язку з коханням:

По польових стежках вистукували коні підкованими копитами, і пил стелився за стадом, що йшло з пасовиська.

— Я, тату, хотіла б мати коника. Такого любого, як в отій співанці. Я їздила б у гори, мандрувала б на ньому у наш бойківський світ.

Батько сміявся і називав це забаганкою.

— Яцьку, — говорив батько до сільського хлопця, — навчи її їздити верхи! Бачиш, забажалось їй коня. Та чи твій Карий спокійний? Щоб часом не було біди!

Яцько запевняв, що кінь — як дитина, добрий і послушний, і що панночці нічого боятися. Прип’яв Карого до яблуньки, підсадив мене, і ось я на коні!

— Маєте уздечку! — повчав Яцько. — Як вам треба, щоб він ішов направо, потягніть за праву віжку, а як наліво — то за ліву, а вже як має стати, то за обидві.

Карий — я стала зразу називати його Карусь — уважно слідкував за моїми першими спробами їзди. Часто оглядався на мене, і в його великих розумних очах наче б грали веселі іскорки.

— А видите, цівком файно вам їхати! — запевнював Яцько, що йшов поруч.

— Е, як ти йдеш поруч. Хто зна, якби я пустилась сама і не кроком, а так легким труськом…

Ми вчились у городі. Я штовхнула Каруся стременами, і ми стали підійматись стежечкою на подвір’я. Я хотіла показати батькові, який з мене вершник. Він стояв перед хатою. Швидко теж підбіг до нього Яцько, бо…

Карусь пустився кругом хати і, вже не оглядаючись, підійшов боком до рогу!

— Держіть його! Держіть! Тррр, Карий! — кричав Яцько.

Прибіг якраз упору: Карусь вирішив позбутись мене, притиснути до рогу, чи обтерти об стіну хати.

— Якби-м го був не зловив впору та не відтягнув, був би вас геть обтер об хату! Сильно не любить, як чужий на нім сидить! — виправдував свого коня Яцько. Забув своє запевнення, що кінь ласкавий.

З тої пори я намагалася не наближуватись ані до хати, ані до дерева. Хоч Карусь згодом привик до мене й погодився вже з тим, що щодня мусить мене трохи поносити, все ж вірити йому не було можна.

Швидко я збагнула його химерну вдачу.

Люба, моя шкільна подруга, приїхала відвідати мене. Обидві ми раділи й обіцювали собі купелі, прогулянки, збирання ягід і грибів.

— О, я бачу, ти маєш коня! Я так люблю їхати верхи! Там, де вчителюю, є дуже милі власники двора. Присилають мені часто коня «під верх», і я їжджу собі, скільки хочу. Дай мені його, я трохи поїжджу!

— Добре, Любцю, але уважай! Він химерний і примхливий, хоч ніби спокійний, — як колись Яцько, я впевнювала свою подругу.