Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

— Я куплю тобі ляльку. Таку велику, гарну з волоссям, у шовковій сукні. Але я мушу купити тобі також одяг: плащик, капюшоник, черевики та рукавички.

— О мамусю, яка ти добра! Мені ніхто нічого не купував і все, що маю, це — з захисту.

Лідочка була невеликого росту, досить худа, з великим черевцем. Згодом Віра помітила, що всі діти в захисті мали такі великі черева, роздуті чорним, тяжким хлібом і картоплею. На її вузькому личку було щось у роді слабенького рум’янця, її бронзове волоссячко було коротко пострижене. Не була ні гарна, ні не гарна, от така собі. Усмішка рідко являлася на її обличчі, вона тільки ледве посміхалася навіть тоді, коли їй трапилося щось приємне, або щось їй подобалося. Говорила тоном і словами дозрілої людини, ніколи не сперечалася, як це роблять діти, завжди погоджувалася. Так і пізнати було тверде виховання у захисті, без любови та свободи, яких так потребує для розвитку дитина.

Дуже часто Лідочка вживала висловів: «я бачила» і «гарне». Мабуть, усе, що сприймала дотиком, «бачила». Але гарне було все, бо що негарного могли пізнати її невидющі очі? Та безумовно найгарніша з усіх і з усього була її приятелька Війоля.

Віра відпроваджувала Лідочку до захисту. Був зимовий вечір, на вулицях сніг. Засвітилися вуличні ліхтарі.

Лідочка тримає одну ручку в кишені, а другу у Віриній руці і розповідає про своє дитинство. Нагадує собі, що її батьки жили в Одесі і батька кликали Іван Вадимович, а маму — Варвара Михайлівна. Ніколи вона не бачила; мама зовсім нею не піклувалася, а на четвертому році життя віддала її до дому сліпців. Відтіля декількох дітей одна сестра привезла до Львова. Така довга була їзда, так гуркотіли колеса поїзду, і діти нудилися. Але тут Лідочці значно краще, як в Одесі, бо сестри тут ліпші і тут є Війоля.

— Мамусю, ти побачиш Війолю. Вона дуже, дуже гарна! Я її дуже люблю і вона молодша від мене, бо має тільки п’ять літ.

По вулицях їхали зі скреготом трамваї та швидко пробігали авта. Сніг іскрився на стовбурах дерев та під ними. Мала холодна Лідоччина ручка лежала у Віриній руці з довір'ям. Але час від часу, коли дівчина спотикалася, її рука раптом затискалася нервово навколо Віриних пальців. Тоді Віра піддержувала її та заспокоювала.

— Не бійся, доньцю, я не дам тобі впасти. Бідні, зимні ручки! Завтра я занесу клубок вовни до одної пані і вона зробить тобі рукавички.

— Що то є рукавички?

— О, це дуже милі дві панчішки, вони короткі і їх одягається на руки; від них робиться так тепло й приємно.

Лідочка доторкала Віриних рукавичок і говорила з захопленням: які гарні рукавички.

Так дійшли вони до дому сліпців. По лівій стороні вулиці стояв на горбику великий, мурований будинок. Як тільки вони ввійшли поза хвіртку, що відчиняла вступ на сходи, Лідоччині кроки стали певніщі. Сходами вона вже бігла швиденько, навіть не доторкаючись руками стіни. Віра з трудом поспівала за нею, йдучи швидко широкими сходами на третій поверх. Тут теж дівчинка дуже свобідно себе почувала в крутому коридорі. Відчинивши двері, швидко й певними кроками увійшла до просторої кімнати і закликала: «Війоля, Війоля»! До неї підійшла значно менша дівчинка, чорноволоса і вони взяли одна одну за руки й стояли так, притулившись головками. Вони ані не цілувалися, ані не говорили, як це роблять дівчатка, тільки трималися міцно за руки, немов боялися втратити одна одну. Щойно сестра розлучила їх. Віра підійшла до Війолі:

— Я привела тобі назад Лідочку, бо вона дуже хотіла бути разом з тобою.

Дівчинка була дуже гарненька, а на її рожевому личку були зовсім чисті чорні очі. Вони були повні виразу й полиску, що збільшувався, коли Війоля слухала, як до неї говорили. Вони наче б випромінювали думку, що родилася в голові у дівчинки. Були напричуд гарні і мали якесь надземне сяйво. Вони були теж невидющі.

Відвернувши очі від обох дівчаток, Віра стала розглядати інших приявних у тій кімнаті. Діти сиділи громадками на землі, граючись іграшками. Їхні ігри були зовсім інші від звичайних дитячих. Вони передавали предмет одне одному та щось про нього розказували. Не було тут нічого, що біжить, котиться, рухається або втікає. Був то світ мертвих іграшок, що його оживлювала уява та основні враження, які до мозку приносили вражливі пучки дрібних дитячих пальців.

Тут декілька, побравшись за руки, крутилися повільним колісцем. Там знову сидів при столі хлопець — так літ п’ятнадцять, перед ним лежала книжка, зроблена з товстих картонових сторінок, і він водив швидко по них пальцем, рядок за рядком. Він читав Брейлове письмо з букв, побудованих з маленьких горбиків. Ці букви різняться одна від одної як кількістю, так і розміщенням горбиків. Дотик сліпців є дуже ніжний, і, поклавши пучку на букву, зразу ж людина пізнає її.