Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

Володко держав книжку в руках і бачив себе малим хлопчиком у кооперативі і знову наче б відчув знущання склепаря. Праця у львівському ресторані, поневірка від гостей, тяжкі побої від власниці. Залізним гачком від вугілля, коли несучи пиво, трохи розхлюпнув. Але дрібні гроші, що їх заощадив, ховав, щоб за них вчитися. Бурса, голодівка і тверді «дерев'яні» галушки, що про них нераз він потім розповідав сім’ї. Лекції і у вільних хвилинах бігання до Франка. Вчительський семинар… роки йшли тяжко в недостачах. Боротьба за український університет і її відгомін. Разом з кількома іншими і його прогнали зі школи.

Ні, ні, не може залишити ані Франкових творів, ані навіть книжок, що за тяжко заощаджені гроші купував як студент. Володко відкладав їх до скриньки, що має їхати зі Стрільчуками. Вкладає туди навіть польські шкільні книжки, що з них учився в Польщі, куди помандрував після того. Мале місто над Вислою… чужа мова… наука. Заробляв досвітками, поливаючи рослини у городника. З річки воду носив, аж надривалися молоді плечі…

Стрілецькі пісні й оповідання. Видання «Червоної Калини», новісінька Енциклопедія ще пахне друкарською фарбою. Що з ними? Володко сягає по молодечі книжки, викидає їх зі скриньки і кладе туди оці. Коцюбинський, Пачовський, річники Літературного Вісника.

Тичина — молодий і розспіваний музикою слова, і сльози перламутрові, і вітер з України…

Держав у руках і не знав: брати чи ні «Соняшні Клярнети»? Оце бо вертається з Вітром з України — червоним і полум’яним — лавреат і орденоносець, що загубив Соняшні Клярнети.

Підмогильного «Місто», Рильського «Пан Тадеуш». Навіть «Піднята Цілина» Шолохова. Видані там, відкіля червоний вітер. Алеж: які прекрасні, які рідні! Ні, ні! Видобуває із скриньки найновішу зоологію Брема, що нею так тішилася сім’я, а головно Віра. Замість неї лягають інші, дорогі серцю українські книжки.

Бицьо ходить між книжками й не находить собі спокою. Вже кілька днів він ходив так з кута в куток і непокоївся. Де ж бо пропав звичайний спокій цієї хати, що до нього привик за стільки літ? Ніяка річ не стоїть на власному місці, все порозкидане, пересунене, відчинене, розложене. Справді, що діється в цій хаті? Бицьо ходить поміж оте все і не може найти нічого і нікого на місці. Великими, здивованими очима дивиться раз на Володка, то знову на Віру. Тоді вона переводила очі від книжок і питала чоловіка ще й ще раз:

— Що зробимо з Бицьом?

Він не мав іншого життя, окрім того, яким жили його господарі. Речі, книжки, навіть квітки: хтось заживе тут, вживатиме їх і доглядатиме. Але що буде з Бицьом? З ним, що тепер вмостився у Віри на подолку й найшов хоч на хвилинку заспокоєння.

І справді, що робити з Бицьом?

Це було одне з перших питань, що стануло перед Стрільчуками, коли вирішували їхати. Бицьо від першого дня народин виховався і зрісся з ними й житлом; здавалося, що без нього не існувало б воно. Він був духом домашнього вогнища. Але ж тепер воно перестає існувати.

Прийшов вкінці день. Останній день.

У хаті було чисто, спокійно й прибрано. Як колись. Книжки Стрільчука відвезли до Бібліотеки ім. Шевченка. Оті розкішні й оці скромні Володкові, Вірині, Юркові. Тільки скромна скринька їхала разом з господарями.

Останній раз ще Віра оглянула оком хату. Погладила смугасті листки аґави, що її колись малесеньким зразком привіз Володко з Дальмації. Була тепер пишною й соковитою рослиною. В прийомній дивилася на лікарські меблі і не могла від них відірвати очей. Здавалося, що вони запустили коріння глибоко та сягали аж десь до серця.

Підійшла до столу, що при ньому працювала стільки літ, сидячи й вислухуючи людських терпінь. Обвела пальцями вздовж дошки, потім погладила шухляду й американську стору до спускання.

Припавши головою до столу, Віра плакала.

На захід, на захід їхали Стрільчуки.

Дороги курилися, вози їхали, колеса вистукували. Обабіч бігли поля молоді від весняної зелені. З доріг піднімався пил і стелився на поля. Хвилювала під теплим вітром молода озимина.

Городок, і став, і Вершиця… щось стискало в горлі.

Ярослав, Перемишль, ще декілька сіл і — Польща.

Рідний краю, Ти вже за нами. Не за горами й не за полями й лісами, а за перебутими шляхами. За днями, що з них швидко складуться місяці і роки.

На подолку у Віри лежав Бицьо. Він притулився до неї з безмежним довір'ям і любов'ю. Час від часу переводив очі від піль, що втікали, й дивився широко розкритими очима. Глядів на свою паню. Здавалося, що питав: куди їдемо?