Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

Коні бігли, вистукуючи копитами по мурованій дорозі. Віз торохкотів, за ним стелилася курява. У ній зникали гори, невисокі Лемківські гори, пахнучі розцвілими орхідеями. Вони наставляли широкі груди бурі, що завтра мала над ними розшаліти.

Мовчки їхали мандрівники їй назустріч, котився віз, долітав гамір воєнних дій. На груди лягав камінь і давив нестерпно.

Стрільчуки покидали останній клаптик батьківщини і дорогу, так до них прив'язану істоту.

Яка дальша доля людей, їхніх жител та символів хатнього затишку: їхніх домашніх звірят?

Війна розлучила й розвіяла їх. Буря бо розносить листя, ламає дерева й валить навіть міцні будинки.

Десь там, у Львові, певно якийсь боль-шевицький старшина або службовець зажив у хаті Стрільчуків, у всіх ваших хатах, що ви їх так любили й доглядали. Може й жінки їхні доглядають там Віриних квіток і ваших теж. Ваших міртів, що їхні гілки мама вплітала у ваші коси, коли ви йшли до першого св. Причастя, і потім у ваш вінець, коли ви йшли вінчатися. Ваших ґераній, що цвіли так гарно на вікні, і фуксій, що скапували дзбаночками квіток з ваших бальконів.

Алеж багато ваших квіток були такі випещені, як Вірин Бицьо. Вони потребували догляду ваших дбайливих, люблячих рук. Чи живуть вони ще? Чи живуть Стрільчуків кактеї, що нагадували далекі, заморські степи?

Яка доля зустріла людей, що ще залишилися у тих житлах? Що сталося з Олею й єґомостем, що ходив дорогами й стежками поміж села й міста? Яка доля спіткала їхні домашні тварини: карооку Красулю, що була так прив’язана до Олі, її квочку-матір, що водила нерідних дітей-каченят, та її котів: Міцьку й Мурка?

І Биця, Віриного Биця?!

Колеса мусять котитися для перемоги.