Софія Парфанович: Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

А грім дужчає й наближається. Земля стогне й здригається. Поночі запалюються яскраві блискавиці. І всі вже знають, що буря близько, і що зараз же небо загорить і смертоносний вогонь спаде на нещасну землю.

Так наблизилися до Лемківщини загрозливі події. Гуркіт гармат тепер вже стало чутно зовсім близько — наче тут, за горою. На північно-східньому небі загорілися заграви, поночі небо прорізували вогняні ракети. Настали дуже тривожні часи.

Великим, страшним клином вбилися здовж Сяну большевики. Проти них стояли українські партизани, за ними німці в розсипці, а далі, наскакуючи на одних і других — польські партизанські загони. В тих умовах фронт пересувався несподівано і появлявся швидко там, де була досі тиша.

Після першої такої ночі Стрільчуки стали збиратися у дорогу.

Було очевидне, що поїдуть тепер або ніколи.

— Не їдьте панство, залишайтеся тут — переконував о. Радюк — пощо вам їхати кудись в чужину? Боїтеся смерти? Не треба. З нею треба зжитися. Врешті, не ви й не ми одні такі. Є всі знаки на небі, що наближається кінець світу, а разом з ним Царство Небесне. А чи може бути для нас щось краще?

— Та це не кінець світу, отче, а війна до нас наближається — перервав йому Стрільчук — якби ж знати, що кінець світу, ми б і зі Львова не рушились…

— Олю, збирайтеся і їдьмо разом — старалася Віра намовити подругу. — 3 отцем тяжко дискутувати, але ж це війна з усіми її небезпеками.

— Так, він бачить тільки небо й чує голос Св. Письма. Він ніколи не бачив землі, хоч ходив по ній безконечно довгими дорогами. Але ж моє місце біля нього. Що Бог дасть, те й буде! Що ж до вас: я рада б вас теж задержати, але ви самі вирішіть, що думаєте робити.

Що ж вони мали вирішити? Раз вже вибралися в дорогу, тож не було для них більше стриму. Перед ними було тільки дальше скитання.

— Але Бицьо?!

Бицьо мусів залишитися тут, у чужій хаті, може на загибіль.

— Віра, ми таки мусимо їхати! — принаглював Стрільчук після другої безсонної ночі, коли гомін битви долітав уже з поблизу.

— Буде пізно! Перед нами ж більше, як пів дня їзди кіньми до Риманова. Попадемо між військо, між фронти й загинемо. Я розумію тебе, але ж Бицьові ти нічого не поможеш. Сама подумай, можеш ти взяти його зі собою?

— Я не можу! Я не можу! — Віра стогнала в розпуці. Вона не могла ані залишити його, ані взяти з собою.

— Залишайте його, дорогі! — заспокоювала Оля: — я дбатиму за нього так, наче б ви залишили мені не кота, а свою дитину. Я обіцяю вам, що як довго мого життя, я дбатиму про нього.

Оля пригортала подругу, гладила її лице й волосся і старалася її заспокоїти.

— Віро, це ж все таки тільки кіт і він привикне, як і інші коти, ходитиме полювати й житиме природним життям звичайного кота. Ти випестила його й тобі здається, що він не потрапить жити інакше, як тільки таким теплярняним життям. Але ж це кіт. Він засмакує в нічних пригодах, брак м’яса примусить його ловити мишей та пташок, як це роблять інші коти. Побачиш, Вірочко, він житиме може краще, як жив досі у тебе.

Оля говорила так мило й заспокійливо.

Він стояв на подвір’ї, коні тупали копитами й непокоїлися. Візник поглядав з тривогою на ліс і мотав головою: валізка була вже на возі, але люди не йшли, а дорога далека…

Володко знав, чому Віра не йшла. І його серце було тяжке, як камінь. Але ж…

Віра стояла навколішки біля стільця, що на ньому сидів Бицьо. Помарнілий і наче б змалілий, він все таки не втратив свого пишного вигляду. Сидів як малий сфінкс, склав лапки і дивився зосереджено на свою паню. Його аґрусові очі були майже прозорі. Тільки щілинки зіниць чорніли поздовжною смужкою.

Гладила його легко-легесенько, як тільки вміла вона. Втулила лице в його кожушок і вже не говорила до нього нічого. Ні одне слівце з її словника, повного ніжних слів, не опускало її затиснених уст.

Вкінці піднесла голову: Бицьо нюхав її волосся, чоло, одно око, друге, ніс, уста…

Злегка повів язичком по обличчі, злизуючи солоний смак сліз…

Неспокійні кроки за дверима, крізь вікно пахощі літа і далекий гомін битви.

Віра виходила з кімнати. Повільними тяжкими кроками. Їй навздогін дивилися ясні, великі очі Биця. Був у них здивований запит і зосереджене чекання, чейже покличе його, або повернеться і візьме на руки як досі. Проте Віра не поверталася. Двері зачинилися; її кроки вже на східцях, що вели з хати на подвір'я. Коні рушили і віз покотився.

Бицьо залишився сам у чужому, порожньому сільському домі, що його не знав і не розумів.