Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

— Цьоцю, проше нє ходзіць, бо я хце спаць.

Чи був Мільо, дорогий тіточний брат Віри і її приятель ще змалку, чи був він щасливий у подружжі з чужинкою?

Колеса вистукували, поїзд біг. На південь і південний схід. На Лемківщину.

Був це початок червня, і радісна, соковита зелень нив діяла заспокійливо. Забувалося, де й за чим їдуть Стрільчуки й Бицьо, що — як колись — сидів поміж ними. Здавалося, що їдуть в гори на літнє дозвілля.

Що далі забувалося навіть, що є війна. Малі хатки, верби над потоками хилилися з буденною селянською журбою, пощерблені й повигинані паркани, в дорожному пилі порпалися кури, корови мирно паслися на скупих травах пасовищ.

Тільки де-не-де видніли білі написи по-німецьки: Raeder muessen rollen fuer den Sieg, [1] Колеса мусять котитися для перемоги. або видніло латинське V як знак перемоги, що залишилася тільки мрією. Але мрія ця коштувала життя мільйонів і безмежного горя передусім українцям, на яких землі вона скінчилася. Колеса крутилися тепер на Лемківщину, де жила Оля, Вірина подруга.

Злегка схвильований терен став підніматися. Дуже лагідно, дуже повільно. Зелена горбовина Низького Бескиду руділа час від часу жовтоскибими полями й темніла цятками лісу, що поростав лагідні узбіччя круглявих гір. Їхні пласкі й просторі вершки покривали широкі, м’якотраві полонини або поростав їх темночатинний, смерековий ліс.

Горбовину прорізували потоки й річки, над якими розсипалися малі лемківські хатки. Біля них убога жовта скиба, що ще не вспіла покритися зеленню картопель і руном вівса. Малий, бідний світок — останній клаптик рідного краю.

Дукля — якраз після розстрілу українського лікаря. Мовчазна й чуйно насторожена. На мурах панського маєтку ще видніли написи про перемогу. І бігли колеса возу, коні вистукували копитами по твердій дорозі. Погонич показував бичівном села й називав їх. Повертався тоді до Стрільчукїв і зі здивованням глядів на чорного кота, що сидів так тихо у пані на колінах. Побачивши його перший раз, запитав: «А то кіт, ци пес?» — як то питали і на Бойківщині, на дозвіллі. Потім довідавшись, що кіт, чвиркнув шпарко крізь зуби і завйокав на коней. Підчас їзди він нераз робив це, дивлячись на кота. Аж доки не втерпів і не заявив:

— Відиш, єґомосьцьови везете на ковнір до куртки. — Не діставши відповіді і, підігнавши коней, закуняв на мішку, покритому веретою.

Приходство — дещо більша лемківська хата. Подвір’я, поросле бур’яном, збігало лагідно до потічка. Кілька малих деревцяток хиталося у вітрі. Обабіч горбовина. Праворуч на вершку поросла лісом, ліворуч поросла травами. І обабіч: на південь і на північ разок хат. Горбовину, що тяглась праворуч, прорізував гостинець. Ним щодня Оля йшла до своєї школи вісім кілометрів в один бік і вісім назад. І отець Радюк йшов у свої мандри.

Оля зустріла Стрільчуків із справжньою радістю. Запрошувала Віру віддавна. Ще тоді, коли вони покинули львівські шпиталі, де підчас большевицького панування працювала як медсестра й заприятелювалася з Вірою.

Віра ледве пізнала подругу. Повновида недавно й яснолиця, Оля тепер була худа, струнка. Її обличчя теж зовсім змінилося: воно видовжилося, вилиці виставали, шкіра була засмагла, темна. Ні сліду русявих кучериків, що їхній догляд давав Олі завжди багато труду. Волосся навіть потемніло й було згорнене в невеличкий клубок.

— Як бачу, розглядаєш мене, наче щось нове та неждане. Я забула написати тобі, що мій вигляд так змінився. Та, знаєш, я тепер селючка…

Згодом Віра зрозуміла, що шіснадцять кілометрів денно і більше як скромний харч зовсім змінили її подругу.

— Виглядаєш прегарно і я тішуся. Ми так давно не бачила одна одної. Щось же ми пройшли разом у нашому шпиталі. Але головне: привезла ти свого котика?

Увійшли до кухні. Вона мала глиняну долівку, велику піч, стіл і мисник. Бицьо вистрибнув з течки й став розглядатися по незнайомій обстановці.

— Який він чудовий, який розкішний! — вигукувала Оля, і заки Віра вспіла її здержати, Оля сягнула по нього і підняла на руки, щоб натішитися ним. Раптовий її рух налякав Биця. До того ж вона взяла його так, як беруть усіх котів: за передні лапки, тягнучи випростованого вгору. Це завдало йому сильного болю в місці колишнього перелому спини, і він заплакав такою ж скаргою, як тоді, коли Галочка робила на нього наступ під дверима кімнати Стрільчуків. Плачучи, він дивився на Віру з тривожним благанням. Було стільки скарги в його очах і стільки болю в його плачу!