Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

Та й батьки радіють, що діти вчаться.

Така то була Вірина подруга. Такий був дім, куди вона привезла свого любимця. На останньому краєчку рідних земель.

Ожили порожні досі кімнати.

З самого ранку Віра господарила на приходстві. Господарила так, як ніколи в житті. Прибирала кімнати, доглядала домашніх тварин і варила. Навіть сир і масло робила, зберігаючи для єґомостя маслянку.

Тепер вже Оля заставала хату привітною й загосподареною. Віра розповідала їй подрібно про свої господарські подвиги і обі сміялися й тішилися з Віриних успіхів або помилок. Спочатку сир переварився, коли його відігрівала, і масло теж заколотилося, чи там заробилося і багато дечого не вдалося. Варити Віра взагалі вміла, тут вона доказувала справжніх чудес. З того, що давала Красуля і пара курочок, вона робила різні смачні потрави. Вертаючись зі школи лісом, Оля завжди знаходила й приносила їй грибів. Інколи дитина з села забігла й принесла ягід, або Стрільчуки назбирали їх пополудні на єґомостевій гірці чи теж у ліску.

І був чорний хліб на картки, і його теж не було доволі. Інколи була курка або єґомость підчас своїх мандрівок діставав десь кусок м’яса.

Навчилася Віра теж обходити домашніх звірят, чого у Львові, очевидно, ніколи не мала спромоги пізнати. До Красулі не мала вона й далі великого розгону, надто великий то був і страшний звір. А вже доїти його, то хіба треба довшої вправи. Робила це й далі Оля вранці й увечорі. Але підкинути їй трави, що Оля скосила вранці чи ввечорі, дати їй води — о, цього Віра дуже швидко навчилася і гордилася цим.

Якраз виляглися качатка, і біла курка водила їх, і Віра годувала малечу та раділа жовтим човникам, що плавали по маленькому озерці-гноївці і співчувала бідній, нерідній матері — курці, яка бігала по березі та кликала з острахом невірних, невдячних, нерідних дітей.

Гірше повелось Вірі з курчатками. Квочка сиділа вже на яйцях довший час, і тепер стали викльовуватися курчатка. Оля навчала Віру, що їх треба ще далі вигрівати в горщику відобравши від квочки. Раз Віра надто тепло прикрила їх та ще й поклала на піч. За деякий час нагадала собі і, розкривши, побачила чотири трупики! Зараз же взялася за лікарську працю й боротьбу зі смертю. Стала робити писклятам штучне віддихання, пригинаючи ніжки й надавляючи животик. Якже тішилася, коли одне по однім вдалося їй врятувати! Одне тільки, й справді, було мертве.

Але досвід — найліпший учитель. Хоча Володко сумнівався, чи його дружина буде ще коли в житті потребувати його. Отець Радюк діставав тепер їсти в полуднє і обідав разом із Стрільчуками. Для Олі Віра залишала обід в печі і, трохи відпочивши, вони з Володком йшли удвох на прогулянку — на горби або над ріку.

Пласкі й просторі вершки лежали лагідними звалами. Їх покривали пухкі мохи з суничником і афинником або соковиті пишні трави. Цвіли вони якраз чудовими кольорами наших левад: золотом молочію й базюнку, синькою незабудьок, рожевим фіолетом зозулинця і білим романом. Над ними хиталося сріблисте колосся божого тіла й пускало свої пухи на вітрові хвилі. І було в тих травах безліч дрібноквітних орхідей лілових і білих. Тут були їх цілі лани. Віра приносила повні оберемки цих любих квіток і всі кімнати пустого досі приходства пахнули солодко. Білі орхідеї пахли таємно-пристрасно вночі, і навіть вода в склянці, що стояла біля китиці орхідей, пахла потім ще вдень. І знову Віра тішилася такою милою «парфумою». На жаль, і орхідеї і їхні пахощі тривають коротко.

Ще над річкою Стрільчуки тішилися соняшним теплом і купалися під малим водоспадом. І здавалось їм інколи, що немає ні війни, ні мандрівки, ні важкого гнітучого завтра. Здавалося, що вони в Олі на дозвіллі і що завтра повернуться додому. Чи ж то так далеко? — Адже легко дістатися до Сяніка, а відтіля до Самбора, а відтіля… мій Боже, до Львова!

Але… у Дуклі в білий день партизани ввійшли до ресторану і застрілили німецького старшину. Страх царив.

А в лісах стояли партизани і поночі нераз лунали стріли.

А в сусідньому селі польські партизани вистріляли українців-утікачів. І на горі понад приходством були окопи. Вони промовисто говорили про війну.

І отець Радюк правив Богослуження в дерев’яній церковці, і люди співали з милим лемківським акцентом. Отець Радюк говорив у проповіді, що наближається кінець світу. Бо була війна, була справді війна і вона наближалася і до цієї закутинки.