Софія Парфанович: Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

Віра пояснила Олі, як треба брати його, і загалом просила, щоб Оля покищо залишила його в спокою, що він мусить мати час, щоб привикнути. Оля, що дуже любила котів і мала двоє своїх: Міцьку і Мурця, вже заздалегідь тішилася на приязнь з Віриним любимцем. Покищо, однак, на те не заносилося… Натомість поява Володка, що завжди так мило говорив з Олею, принесла їй нову радість.

— Ну, нарешті, ви в мене! — гукала з радістю, і її яскравосині очі сяяли золотими іскорками. Їх так любила Віра. — Ходіть, огляньте наші палати, свою кімнату і розгостіться.

Оля повела Стрільчуків до просторої ясної кімнати, що межувала з кухнею. Вона мала вже підлогу, два ліжка, це вже Оля придбала для своїх гостей, стіл, стільці і малий столик. З нею межували дві інші кімнати, обидві маленькі. Канцелярія о. Радюка, Оліного брата, де й на час побуту Стрільчуків він спав на канапці, і Оліна пристосована з комори: без вікна, вузесенька, що вміщала тільки Оліне ліжко. Над ним Розп’яття.

Таке було приходство, що в ньому жили обоє Радюки.

— Заки розгоститесь, мушу вам дещо пояснити, бо бачу, що дивуєтеся нашим достаткам.

Оля засміялася своїм горловим сміхом: — Поперше, парафія маленька й бідна. По-друге, мій брат, ви швидко познайомитеся з ним, не живе земським життям і не дбає про його добутки й вигоди. Врешті обоє працюємо, і хата цілий день порожня і справді нічого нам не треба. Але, он і обід, і я зараз покличу брата.

Підчас обіду кімната Стрільчуків замінялася в їдальню. Тепер Оля швидко накривала стіл і укладала на ньому харчі. Вже з своєї канцелярії вийшов о. Радюк і приязно вітався з гістьми. Зовсім похожий на Олю — з такими ж вистаючими вилицями, засмаленими вітром, невисокий, обличчя йому часто пітніло й витирав його носовою хустинкою. На собі мав вилинялу реверенду.

— Так багато Оля розказувала мені про вас, і я такий радий, що ви заселите нашу пустку. Але не на тих дві неділі, що писала пані, тільки залишитесь з нами. Куди вам їхати далі? Большевики тут і так не прийдуть. А потім: все в Божих руках і його свята воля привела вас сюди.

Такої думки був отець Радюк за ввесь час побуту у нього Стрільчуків.

День на приходстві починався завжди однаково. Обоє господарі вставали досвіта. Отець молився з книжки, читаючи Часослов, його відмірені кроки лунали в канцелярії, а ще частіше він ходив по подвірні. Інколи він відправляв Богослуження, а потім ішов кудись. Куди він ходив, тяжко було вгадати. Йому не сиділось в пустій хаті, це ясне. Лемки казали: «наші єґомость літають». Отець Радюк бо йшов і йшов дорогами, селами й містами. Колись він прийшов пішки з прощі до Риму, прийшов пішки в свої гори і з Відня, куди їздив раз на якийсь церковний з’їзд. Коли йому треба було до консисторії до Сяніка, він ішов пішком і вертався так само. Виходив ще затемна і вертався вночі. За день робив сімдесят кілометрів. В дорозі він віддавався побожним роздумуванням.

Поснідавши нашвидку, виходила з хати і Оля, щоб теж пройти своїх вісім кілометрів і прийти на час до школи. Вона, як і брат, ходила залюбки. Її струнку постать люди зустрічали завжди з пошаною, і її синя полотняна суконка — крою манашого одягу — ясніла серед піль і попід лісом, і вже здалеку її видно було на широкій дорозі.

Хата пустошіла.

В тому часі кілька Оліних курок нудьгували в стайні, як і корова Красуля. Мурцьо і Міцька зникали кудись між травами, чи в недалекому лісі. Щойно ввечорі обоє господарі верталися до хати, і тоді вона оживала. Оля працювала тоді дуже багато, роблячи все: пасла корову, випускала курок, варила, прала, робила масло й сир, прибирала хату. Тоді теж в хаті появлялися коти, невідомо відкіля, і приходив єґомость, теж невідомо відкіля.

Таке було життя на приходстві. Оля говорила про нього до Віри:

— Брат мій не визнає земського життя і його надбань. Він не господарить — он цілий той горб, зарослий травами, належить до приходства. Він має тільки одну реверенду, і я завсіди дбайливо вилатую її й чищу. Коли знищилась одна, треба було дістати нову від консисторії. Грошей він у людей не бере і ми живемо на його і моїй платні. Він каже, що так добре. Але він святий і за такого його уважають всі. І знають його широко й далеко, як простяглись лемківські гори і оці села над потічками.

Оля і її брат народжені на Лемківщині, говорили лемківським говором. Не змінили його ні студії, ні побут у великих містах. Так отож жили вони обоє, як справжні праведники. І Оля мала теж одну полотняну синю, а другу вовняну чорну суконку, пошиті як чернечі ряси, перепоясані чернечим шнуром. Може й могла б дістати посаду ближче, але знову вона вважала, що це воля Божа, бо село занедбане, і діти потребують її.