Віктор Домонтович: Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

Жанр романізованої біографії започаткував в українській модерній прозі Віктор Петров-Домонтович — і своє власне життя він, здається, теж вибудовував, дбаючи про певну сюжетну довершеність. У кожному разі, для майбутніх істориків літератури, читачів і шанувальників він залишив багато прецікавих психологічних загадок і несподіванок у тій складній фабулі, яка розгорталася на тлі не надто сприятливих обставин української дійсності двадцятих — шістдесятих років. В особистій долі письменника відбилися чи не всі основні колізії, які акцентуються в його прозі. Людина на рубежі епох, на середохресті різних культурних орієнтацій, людина кризової доби, котрій, як зізнається одна з героїнь Домонтовича, навіть подобається ходити по канату. Парадоксальність стає майже що життєвим і творчим принципом. Талановитий і різнобічний вчений, незрівнянний ерудит, один з найяскравіших українських інтелектуалів XX сторіччя, Домонтович, однак, у своїх романах демонструє обмеженість і несамодостатність інтелектуального пошуку й раціонального знання, розкриває ірраціональність історії й людської поведінки. Розвідник, таємний агент, він змушений жити на вістрі повсякчасної небезпеки, у ситуації, коли життя стає грою, а ставкою у грі є саме життя. Енкаведист, що цілком органічно почувався у середовищі українських письменників-еміґрантів. Радянський агент, нагороджений за сумлінну службу високим орденом Великої Вітчизняної війни першого ступеня, — і водночас автор однієї з найгостріших книг про злочинну сутність радянської системи «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору».

Інтерес до романізованої біографії у двадцяті роки дуже великий. Після появи 1923 р. «Аріеля, або життя Шеллі» одна за одною виходять блискучі книги Андре Моруа. Тоді ж з’являються життєписи німецьких романтиків, Гельдерліна й Клейста, написані Стефаном Цвейгом. Після появи відповідно 1925 і 1928 рр. романів Юрія Тинянова про Кюхельбекера та Грибоєдова активізуються дискусії про їхню жанрову приналежність у російській періодиці. З-поміж українських теоретиків найбільше писав про художні біографії Володимир Державин. У статті «Сучасна українська історична белетристика» він спробував дати власне жанрове визначення: «Белетризована (чи романізована) історія відрізняється від історичної белетристики насамперед тим, що вона принципово нічого не вигадує, вона перетворює наукову тему на літературну не змінами та додатками, а навпаки — концентрацією та скороченням теми, комбінуванням окремих науково-історичних елементів її, та ще й художнім характером в и к л а д у. Для історичного роману найхарактерніше є те, що автор додав від себе; для белетризованої історії те, що автор відкинув» [1] Державин В . Сучасна українська історична белетристика. — Критика. — 1929 — № 12. — С. 48. .

Двозначна назва книги Віктора Петрова «Романи Куліша» (1930) може дезорієнтувати реципієнта: на сюжетному рівні йдеться не про аналіз Кулішевої прози, а про його стосунки з жінками, але сама ця гра з омонімом «роман» — не просто підміна одного значення іншим, а швидше демонстрація їхньої взаємопов’язаності, бо Кулішеве епістолярне переважно кохання Віктор Петров трактує як наскрізь «літературне», не в останню чергу зумовлене певними риторичними приписами і загалом пов’язане з романтизмом як панівним стилем доби. У Кулішевих листах «ми бачимо його, як він є і як він себе грає. У листі є обличчя і є маска. Це виклик, це інтелектуальна і емоційна насолода — усувати маску й знаходити обличчя. За проповіддю пристрасть, за пророцтвом інтелектуальний пошук» [2] Шерех Ю. Кулішеві листи і Куліш у листах // Шерех Ю. Третя сторожа. — Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1991. — С. 75. . «Педагогічна еротика» Пантелеймона Олександровича, може, не меншою мірою феномен літератури, ніж його особистого життя, принаймні тут кохати — це значить насамперед про кохання говорити, аналізувати почуття до обраниці, навіть не надто зважаючи на її реакцію. Гострі коментарі Петрова до Кулішевих листів — це іронія модерніста, який деконструює «пишновеличний» романтичний стиль, і нещадність деяких його характеристик пояснюється приналежністю до покоління, яке намагається нарешті збутися обтяжливої спадщини романтизму й зруйнувати, спародіювати той пасеїстично-солодкавий стиль, що ним так довго послуговувалася вітчизняна словесність.