Костянтин Москалець - Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

Вечірній сніг пахнув живицею і не танув. Хрести на соборах були золотими, а птахи — чорними. «Днесь безчадія узи розрішаются, Иоакима бо і Анну услишав Бог», — і вони зустрічаються біля Золотих воріт, приголомшені і святі, обіймаються, і старий каштан, пролітаючий за вікном котрогось трамваю, нагадує тріщину, яка перетинає цю двоєдину постать на Джоттовій фресці у Падуї; вечірній сніг і хризантеми, свіжі, блідо-жовті, ламкі; і чорні птахи колами літають у земному небі — безмовні кола, чіткі невидимі лінії, раптовий спалах свічки у шибі — а на столі тонесенькі книжки.

Поверхом вище дівчина грає на флейті. Вона сліпа і не ходить до школи, а флейту купили недавно. «О Mensch, bewein' dein' Sünde groß…» І вона оплакує його невидющими очима, незримими звуками, надвечір, — а там сиплють сніги з молочно-свинцевих і пурпурових хмар, і я не знаю, як її звати.

Тут горить свічка, там грає флейта, а по суті, це одне і те саме, просто вогонь стає голосом, так, як civitas terrena перетворюється в небі небес на civitas Dei; і коли закінчаться мої тутешні мандри, коли старий пілігрим повернеться нарешті до Дому, то серед книг, привезених звідси, обов'язково будуть і ці, тонесенькі; ось, ми пливемо каналом, пропливаємо собор і молимося забутою було на землі мовою, а собор такий високий, що круки над ним здаються завбільшки з чорних метеликів. Я наперед тішуся тим, як засяду у теплому, затишному кабінеті, за письмовим столом, до якого не підходив стільки років; як почну розбирати записи, що нагромадилися з далеких часів і країв. Навмання розгорну одну з книжечок, бажаючи перечитати улюблений вірш, — і не зможу стримати враженого вигуку, бо це буде той вірш і водночас не той, трохи змінені синтаксичні і граматичні форми, менша або більша кількість рядків, іноді інший розмір, нова українська мова. Ось тоді я й пригадаю слова одного гіппонського єпископа про красу твору, яка походить від вищої краси, нагадує про неї і спонукає полюбити її.

Отже — зима, стос чистого паперу і голос твоєї флейти. Я розповім тобі трохи про кожного з цих поетів і ти виявишся уважною, вдячною слухачкою. Якомога старанніше я намагатимусь пояснити тобі те, що іншим видається таким же неочевидним або самодостатнім як віра, як знехтувана метафізика; я допоможу тобі повірити в гірку й прозору смородину, надіятися на сліпуче сяєво снігу, бачити свічку, яка горить у домі очерету; я зможу це зробити, інакше, чому ж тоді станеться це диво — ти побачиш мене?

Були часи, коли хворіла душа і печальні пахощі прив'ялої трави та диму від спаленого листя заповнювали всі шпарини свідомості, і вже не можна було споглядати через ті шпарки ясного сяйва вічності, у якій я — вільний, а ця воля подібна до сніжинки, яка вічно є сніжинкою, але ніколи не повторюється в своїй формі; ось істинний образ цієї юної і архаїчної вічності: вода, яка кристалізується у чарівну й неповторну форму самості на верховинах духу, де холод і розріджене повітря, а потім, спустившись сюди, знову стає водою, каламутною водою повені; але нічого страшного, дівчинко, — вода вічна, вода висока, як вічні і високі літо, осінь, зима, весна, — усе це тільки сніг, юний і вічний, вічно перший; завдяки йому ми живемо і ніколи не помираємо, — бо ми теж свого роду святий сніг.

Це було дуже давно, здається, в лютому, Андрусю, напередодні мого дня народження. Ми з Вовчиком довго блукали по Бахмачу у пошуках вина і нарешті відшукали його в невеличкому магазині біля птахокомбінату. Довкола лежали пурпурові призахідні сніги, пахло живицею, останньою шкільною зимою, сосни починалися зразу за муром, яким був обгороджений птахокомбінат. І ми рушили туди, в сосни з покорченими стовбурами, в сніги по коліно, з-під яких стриміли уламки паркових лав та гіпсові статуї піонерів і піонерок з повідбиваними головами й руками. Назбирали хмизу і розклали невеличке багаття, відкоркували першу пляшку. Вино було дуже червоне і дуже холодне. Його було багато і ми більше нікуди не квапилися.

«Пий», — сказав Вовчик, запалюючи «Біломорканал». — «Ні, пий ти перший». — «Пий, адже твоє день народження, а не моє. Вітаю тебе». — «Дякую». — «Рости великий». Я зробив кілька ковтків, віддав пляшку Вовчикові і теж закурив. Дим був дуже синій. Світ був дуже гарний. Світові виповнювалося сімнадцять років і він охоче виявляв усі ознаки досконалості. Вино цьому сприяло. Мороз на ніч кріпшав.