Мнацакан Тарян: Месник: Повісті та оповідання

Місто Ростов-на-Дону щойно прокинулося. Надворі, під захмареним небом, висвистував осінній вітер, змішаний з мокрим снігом.

А в їдальні було тепло, повітря наповнювали приємні пахощі гарячого борщу, обличчя людей виднілися з-за густих пасом тютюнового диму.

Командир стрілецького полку майор Кузнецов разом з начальником штабу Рудаковим та комісаром Желєзновим приїздили на тиждень до Ростова-на-Дону в справах комплектування полку. Впоравшись із завданням, вони, перш ніж вирушити в дорогу, зайшли до їдальні підкріпитися.

— Товаришу капітан,— звернувся майор Кузнецов до начальника штабу Рудакова,— торік у лютому теж була така сама негода, коли я і комісар Желєзнов увійшов зі своїм полком у це місто-фортецю,— згадав він, припалюючи погаслу цигарку.

— Виходить, ви й Ростов визволяли? — спитав капітан Рудаков, якого недавно призначили начальником штабу.

— Так, ми з товаришем комісаром від початку війни на Південному фронті під командуванням генерал-полковника Малиновського. Схрещували свої мечі з військами фашистського генерала фон Клейста. Незважаючи на суворий наказ гітлерівцям утримати Ростов за будь-яку ціну, у них нічого не вийшло. Чотирнадцятого лютого сорок третього року війська генерал-лейтенанта Герасименка, куди входив і наш полк, очистили місто від загарбників.

— Але ж і жорстокі були бої,— сказав комісар.— Гестапівці перед тим, як залишити місто, поспішали зігнати злість на в’язнях катівень…

Майор Кузнецов струсив із цигарки попіл і тяжко зітхнув:

— Саме тоді, в бою за Ростов, і загинув мій начальник штабу майор Сухов.

— Хороший був командир,— мовив із болем у голосі комісар Желєзнов.

— Людина хороша,— сказав майор.

— Куля в бою не вибирає, хто хороший, а хто поганий. Вона не має жалю,— спробував розрадити друзів Рудаков.

— То правда, але він загинув, коли місто вже звільнили, коли ворога вигнали.

— Як це?.. Мабуть, під час бомбардування? — поцікавився Рудаков.

— Ні, сліпа куля…

— Одне слово, дурна смерть,— скрушно мовив начальник штабу.

Офіціантка на друге принесла кашу.

— Товаришу молодший сержант,— згодом звернувся майор до водія Бойка.— Попроси цю дівчину, хай принесе нам добавки. Попереду дорога далека.

Молодший сержант Бойко пішов. Дивлячись йому вслід, майор раптом помітив біля дверей обірваного хлопчину років чотирнадцяти-п’ятнадцяти.

Майор згадав свого сина, який рік тому загинув під час бомбардування. «Ровесник мого Дмитрика»,— подумав він і відчув, як защеміло серце.

— Видно, товаришеві майору сподобалися наші страви,— підійшла офіціантка.— Їжте на здоров’я, далебі, наш кухар з найскромніших продуктів смакоту готує,— сказала вона, ставлячи на стіл миски.— Смачного вам,— додала весело і вже хотіла була піти, але майор зупинив її:

— Хвилиночку, сестро… Можна?

— Слухаю, товаришу майор,— усміхнулася вона.

— Хто цей хлопчина?

Усмішка на обличчі офіціантки затремтіла й щезла.

— Осиротіло, бідне. Останні вісім-дев’ять місяців наш щоденний гість. Ростовський вірменин. Батько на фронті комісаром, а матір, як дружину комісара, фашисти кинули до в’язниці, хтось доніс… Хлопець, на щастя, тоді якраз був у лісі, ходив по хмиз. Матір його у в’язниці жорстоко мордували, а потім і вбили…

Майор Кузнецов тяжко зітхнув.

— Жаль хлопця… Однак дивуюся, чого це його й досі не віддали в дитбудинок.

— Віддавали, товаришу майор, і не раз, але він тікав звідти.

— Чому? Хіба йому там не краще? — здивувався комісар Желєзнов.

— Звичайно, там непогано, товаришу комісар, але, знаєте, він марить фронтом.

— Чим?

— Хоче піти на фронт. Я кілька разів сама бачила, як він, майже плачучи, просив офіцерів, які вирушали на фронт, аби і його взяли.

— То й що, отак і став безпритульний? — спитав комісар.

Майор і його товариші замислилися, вже не слухаючи офіціантку. Ось що робить війна з такими ми хлопчаками, виповнює їхні серця ненавистю і жадобою помсти…

— Як його звуть? — спитав Кузнецов.

— Армен,— відповіла офіціантка.— Тут його знають усі.

— Прошу вас, поки що нагодуйте хлопця, а я подзвоню, щоб приїхали й забрали його в дитбудинок. Шкода, якщо лишиться недоглянутим і пропаде,— сказав майор і рушив з товаришами до дверей.

Підійшовши до хлопця, він зупинився, скуйовдив йому чуба.