Мнацакан Тарян: Месник: Повісті та оповідання

Високий і широкогрудий, Вартан мав пухнасті вуса, чорні-чорні великі очі, коротко підстрижений, як у боксера, чуб. Ніколи не розлучався зі своїм карабіном з оптичним прицілом. Родом він був з Ленінакана. Три роки тому закінчив історичний факультет Єреванського університету й готувався вступити до аспірантури, писати дисертацію з історії вірменського народу. Після іспитів збирався повезти додому свою однокурсницю Каріне, але тут почалася війна, і Вартан пішов на фронт.

Полювання для нього було родинним захопленням: дід — завзятий мисливець, батько також славився цим умінням, зрештою батькова мисливська рушниця перейшла й до Вартанових рук, і він, коли наставали канікули, нерідко ходив з друзями на полювання.

Коли у військкоматі дізналися, що Вартан захоплюється мисливством, то, не довго думаючи, направили його на курси снайперів, а вже звідти — у полк майора Кузнецова для виконання особливих завдань. На своєму рахунку Вартан уже мав двадцять сім фриців, спроваджених на той світ.

«Мушу довести рахунок до ста»,— казав своїм бойовим друзям. За два роки він був нагороджений шістьма медалями й орденом Червоної Зірки. Певна річ, ідучи на чергове «полювання», завжди зодягав маскувальний халат, щоб не виблискували проти сонця його нагороди — Вартанова «здобич» не якась там рядова шантрапа. Орден Червоної Зірки він отримав тієї осені, коли вкокошив фашистського генерала, узяв його на мушку прямо в автомобілі, як той мчав по шосе. Ад’ютант генерала та два офіцери, що його супроводжували, обнишпорили все довкола, але знайти того, хто стріляв, не змогли — Вартан уже зник.

Уже й серед ворогів покотилася чутка, що за їхніми спинами бродить нечиста сила, невідомо звідки стріляє, хтозна-кого завтра обере собі за жертву.

Взимку Вартана не так часто посилали на «полювання», бо й умови не вельми сприятливі. Майор Кузнецов беріг тямущого снайпера, казав, що сержант Авчян вартий цілого взводу. Справжня робота для Вартана розпочиналася в березні, коли наставала весна, а закінчувалася серед осені, як зовсім оголювалися дерева та кущі чи й сніжком уже притрушувало землю. Зрозуміло, що три зимових місяці він не бив байдики, роботи в штабі вистачало. Однак часом закидав на плече карабін і йшов на «полювання». Не любив штабної роботи. «Солдат мусить бути на передовій — там його місце»,— часто повторював він.

Армен був безмежно радий, що його земляк заслужив таку славу й повагу, що всі говорять про нього з захопленням, навіть командир полку майор Кузнецов. Армен не забув їхньої першої зустрічі, коли майор покликав Вартана й сказав:

«Ось і ще один орел вашої національності, його звуть Армен. Візьми його під своє крило, Вартане. Дивися за ним і навчай військових статутів та армійських порядків. Славний хлопчина…»

Он як… Виходить, він уже показав себе, майор доброї думки про нього, отже, треба старатися, щоб командир завжди був задоволений…

Уже за місяць Армен багато чого побачив, багато чого навчився. Вартан охоче його наставляв, і на помилки вказував, і підхвалював за добрі діла. Армен швидко зміцнів, його сумні очі стали ясніші, й будь-яке доручення він виконував залюбки, на совість. Уже не ходив такий похмурий, розвиднився з лиця, проте серце стискалося при згадці про матір. Втішав себе лише тим, що помститься за неї фашистам, коли зі зброєю піде в бій. То вже велике діло, що він став солдатом і захищає свою Батьківщину, може розквитатися з ворогом за материну смерть, за зруйноване рідне місто, має можливість шукати батька — комісара Баграта Месропяна…

На мить Армен уявив собі, що сказав би йому батько. Він обійняв би зодягнутого у військову форму, з автоматом на плечі сина й спитав би: «Армене, сину мій, як же це?.. Ти ж малий ще, тобі ж іще й п’ятнадцяти не виповнилося. І як це мама відпустила тебе?.. І ти її саму лишив? Ти ж її єдина втіха…»

Але Армен, хоч уже давно, ще до зустрічі з батьком, вирішив розповісти йому про мамину загибель, тепер занімів, припавши обличчям до татових грудей, щось стисло йому горло — не хоче він терзати батькове серце тяжкою звісткою, не хоче розповідати, скільки сам він сьорбнув лиха, коли зостався один, як палець, і як йому пощастило потрапити на фронт. Проте батько, нічого не відаючи, просить сина: «Армене, рідний мій, годі, не плач… усе те минуло… Розкажи мені краще, як там наша матуся, що вона робить, як її здоров’я? Зрозуміло, працює… Але чому вона не пише мені листів? Ні мама, ні ти. Уже майже рік минув, як жодної вісточки з дому…»